ДУРАКА ТИ ЗВАЛЯЛА, ПОЛЬЩО!!!
Від середини травня до 16 липня 1938 р. (через 950 років від хрещення Київської Русі) на Холмщині та Південному Підляшші християнська Польща зруйнувала 91 церкву, 10 каплиць, 26 домів молитви – разом 127 святинь. Крім того, 3 церкви були передані римо-католикам, а 4 храми стали трупарнями».
Газета "Наше слово", Варшава.
"Роль української Церкви мусить відповідати польським державним інтересам, а отже бути чинником, який діє в дусі цих інтересів, пов'язувати громадян передовсім з польською державою, а стосовно Люблінщини мусить бути чинником полонізації. Ми прагнемо полонізації православ'я".
З директиви державної адміністрації від 11 грудня 1936 про план насильницької полонізації етнічних українських земель на території Другої Речі Посполитої: "Основні директиви щодо полонізації Холмщини" Координаційному комітетові при Командуванні округи корпусу № 2 генералу Брунон Ольбрихту.
"І з того часу зберігся в мене такий епізод: батько з пурпуровим обличчям кричить, хоч йому не можна було нервуватися, бо мав тяжку хворобу серця, але тоді саме кричав на уряд, на Славоя і на Мосцицького (президента Другої Речі Посполитої – ОЧ) і навіть на Ридза (Едвард Ридз-Смігли-
польський воєначальник і політик, Верховний головнокомандувач польської армії на початку Другої світової війни- ОЧ), хоч мене вчили в школі, що вони мудрі й добрі, тож я переляканий слухав, як він пророкує, що нас тут русини без тіні милосердя виріжуть, що вони нам цього ніколи не забудуть".
Професор Тадеуш Хшановський
Відозва від 18 травня 1943 p., тобто тоді, коли українська поліція залишила гітлерівські ряди і на їх їхнє місце заступили поляки. Генерал УПА звертається до польського населення Волині: «У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти її місце і допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях. Кожне наше село, кожна наша жертва, що будуть з вашої вини, відіб’ються на вас... Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати гестапо, того не мине заслужена кара»4. Додаймо, що відозви, яка видана після перших масових нападів на польські і українські села після провокації червоних і коричневих: «З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)»
Дмитро Клячківський(Клим Савур ), генерал-хорунжий, головний командир Української Повстанської армії.
Текст наказу свідчить, що наміри українського командування були лагіднішими, ніж пишуть про це польські публіцисти (хоч вбивство самих мужчин є також злочином), але водночас є доказом, що ланки організації нижчого рівня наказу не дотримувалися.
Ще один Наказ:
Не можна:
а) вбивати жінок, дітей і старших,
б) вбивати змішані українсько-польські сім’ї,
в) вбивати людей, яких не тягне до польськості, і які насправді є українськими римо – католиками.
Слід:
а) ліквідувати міцні й активні польські скупчення,
б) вдарити на польське керівництво,
в) під час акції забирати зброю, боєприпаси і добуток (худобу, [...] збіжжя, особливо взуття й одяг).
Командуючий Військовим округом УПА «Буг», полковник Вороний.
( Цитати взяті з матеріалу польського історика й публіциста Ґжеґожа Мотики)
А тепер давайте почнемо з елементарного: ненависть не виникає з любові один до одного! Ненависть не виникає від симпатії один до одного! Ненависть не виникає від толерантності один до одного. Ненависть не виникає від терпимості один до одного. Від чого ж тоді виникає така ненависть у людини, що воно готова не тільки сусідню вбити, а разом з нею і її родину, включно з дитинчам і до того ж спалити ще й садибу, щоб і сліду від того сусіда не залишилося? Може мені хтось скаже, що це не так?
Може, мені хтось наведе приклад, коли таки може народитися така жорстока ненависть, таке нечуване немилосердя поміж людей милих і доброзичливих один до одного? Я таких прикладів не знаю. І ви не знаєте. В іншому випадку то клініка. А тепер для ясності спробує намалювати таку картину: почну с себе, свого народу. Уявімо на мить собі, що українці державний народ, маючи свою тисячолітню державу і раптом першій половині ХХ сторіччя захопили польські землі( 1918 рік), розпочали війну проти Речі Посполитої. Україна підписала підступно – зрадницький союз з першим головою відродженої польської держави, засновником армії, польським маршалом і по – братньому порадила полякам скласти зброю, а після цього, обдуривши поляків, інтернувала польську армію. А потім довела її до такого стану, що та армія їла щурів, а щурі саму армію, котра частково залишилося живою. А ще давайте згадаємо й ті тортури, які вигадували єзуїти – українці ще до ХХ сторіччя. А саме: смертне колисання полонених, садження їх на палі, на мідні бики, розпікаючи їх до кольору вулканічної магми, відрізання грудей у жінок, чоловіків, яких покарано за зрадництво України і биття тими грудьми по обличчю полоненого чого не практикували навіть татаро-монголи та інквізиція середньовіччя. . А через 3 роки, уклавши Ризький договір з «братньою» Москвою почали між собою активний розподіл польських етнічних земель. Незважаючи на рішення Ради Послів країн Антанти (1923) почали активну українізацію поляків, змушували їх із католицизму навертати у православ’я, руйнувати костьоли перетворюючи їх у церкви. На всякі протести збоку окупованих поляків, українці увели каральні загони і подавали уроки з географії, де чи є місце, не за допомогою географічної вказівки на уроках історії у польських класах, а за допомогою шомполів від гвинтівки у протилежне від голови голе тіло при повному скупченню місцевого люду. Забирали українці на окупованих ними польських територіях , кращі польські землі і віддавали українським селянам. Арештовували поляків за передплату польських газет, організацію польських просвітницьких товариств , змушували їх називати не поляками , а мало українцями, а саму Польщу, Малоукраїною. Арештовували українці поляків, якщо вони носили свій національний одяг, а не українську вишиванку. А в зв’язку з непокірністю поляків слухатися українців-загарбників, український уряд оголосив першу пацифікацію проти поляків на їх етнічних землях. Українською мовою це означала придушення всяких протестів, дрібних бунтів, повстань проти українізації за допомогою каральних акцій урядових структур України. На цьому українці не зупинилися: вони почали ще й руйнувати костьоли і ксьондзів змушували називатися священиками. Поляків не приймати в українські виші. Не більше 5 відсотків разом з євреями і литовцями. До того ж ще видали таємні циркуляри( 1939), які йшли з Києва і Москви , щоб поляків взагалі витіснити з етнічних земель і переселити на чужі їм німецькі землі, тобто поближче до кордонів по сусідству з войовничими прусаками. Коли поляки опиралися, шовіністично налаштовані й до зубів озброєні українці почали їх, як бидло( це такий невеличкий польський бичок), масово винищувати. Це була типова картина українського імперіалізму щодо польського населення. Депортацію поляків з українських земель до прусаків влаштували у чотири етапи, щоб повністю очистити етнічну польську територію і духу польського там не залишилося навіть на могилах щасливо і передчасно померлих. Щоправда, півмільйона гірських поляків, українці чомусь пожаліли і перекинули в глиб Другої Речі Посполитої, дарувавши їм життя. Після вбивства українського генерала еН і міністра неспокійними й бунтівними поляками, українці ще виселили 158 тисяч поляків на невідомі досі їм землі. Потім те ж саме зробили й польськими політв’язнями, що сиділи в гітлерівському таборі «Явожно», але чинили опір депортації.
Не витримавши такої нелюдської наруги над собою , не збираючись стати повноцінними українцями чи хоча б православними, поляки йдуть в глибоке підпілля і викидають гасло »Хоч з чортом, аби не з українцем». Але й на цьому не зупиняються. І молоді польські патріоти на своїх патріотичних таємних зібраннях вирішують вдатися до терористичних актів проти українських високо посадовців, які так зневажливо ставляться до мирних, пригноблених поляків, вимагаючи з них: або український раб, або повноцінний українець. Третього не дано. Польські патріоти присягаються вмерти, але не погодитися з рабством, не відмовитися від своєї землі, своєї ідентичності. Це їм вдається: вони за короткий термін фізично знищують найбільш радикальних, шовіністично налаштованих українських міністрів та генералів, котрі підтримують дух трьох поспіль українських пацифікацій проти поляків.
Як вам бачиться така картина?) Чи не садисти й вбивці ці шовіністичні українці, що так поводяться на етнічних землях нещасних, поневолених поляків. На жаль, цю чорну картинку у нашій спільній історії, сьогодні слід перевернути перед тими 148-ма парламентськими іудами Верховної Ради, які не знаючи історії, фактів, документів, реальності того часу, підписують лист ганьби проти українського народу, звертаючись до польського. А все було якраз навпаки. Було так, як я описав вище, опираючись на документи. Не українці знущалися так жорстоко над поляками, не маючи своєї держави, а польські шовіністи над українцями на їх рідних, споконвічних, етнічних землях. Не українці оголосили три пацифікації, а поляки. Не українці оголосили геноцид українському народу, а поляки під час пацифікацій 30-тих років минулого століття і операції «Вісла» у пізніший час. Бо не було тоді в українців ніякого Уряду, кабінету міністрів, не від них і ніяких таємних наказів і циркулярів. Не мав поневолений Польщею західноукраїнський люд свого уряду в екзилі( Лондоні, на чолі генерала Владислава Сікорського). Він просто жив і каторжно працював на себе і польського пана на своїй землі: принижений, осміяний, зневажений, якого називали не інакше, як бидлом. А потім прийшла Друга Світова війна. І знову принесла кров обом народам на цій території. Кращі уми з польського боку, як і з українського закликали подати один одному руку і боротися проти спільних нових загарбників, які репрезентували Третій Рейх і СССР.
Українці, переживши польські каральні експедиції по своїх містах і селах, напередодні цієї страшної війни сподівалися стати союзником Рейху і поновити українську самостійну соборну державу. Такий Акт українці оголосили у Львові 30 червня 1941 року. Та й цього разу для українців все кінчилося трагічно: 300 українських урядовців гітлерівці арештували . 15 із них гестапо розстріляло. Решта на чолі з Бандерою, Стецьком, Стахівим, Ленкавсьх им, Гнатківською-Лебідь ув'язнено у концентраційному таборі Захсенхаузен . Два рідні брати Степана Бандери вбиті в Освєнцімі у жовтні 1943 року. Бандерівці Третій Рейх оголошує ворогам номер один. 25 листопада 1941 року з Берліна летить Директива оперативній команді Ц/5 поліції безпеки і СД за № 12/41 з грифом «секретно, державної ваги»:»Усіх активістів бандерівського руху негайно арештовувати і після ретельного допиту без шуму ліквідовувати під приводом покарання нібито за грабунок... Цей документ після ознайомлення з ним негайно знищити начальством команди». Починається відстріл українських поліцаїв – бандерівців. 5 тисяч українських поліцаїв(фактично всі) йдуть у ліси, в УПА. Натомість гітлерівців запрошують на місце українських поліцаїв польських. Українська повстанська армія розпочинає не рівну боротьбу проти гітлерівців і більшовиків. Замість тилу, про який мріяв Вермахт, отримують неспокій. Це не влаштовує, як гітлерівців, так і червоних партизан. Зокрема, командира загону Дмитра Медвєдєва. З Москви так само надходять директиви червоним партизанам: ні на які контакти з бандерівцями не йти, спровокувати їх на боротьбу з німцями. Бандерівців нищити разом за допомогою польських поліцаїв. Медвєдєв виконує вказівку Кремля: разом з польськими поліцаями жорстоко карає на горло 18 оунівців – підпільників. Це не залишається не поміченим керівництвом ОУН і УПА. А тут ще додається «легендарний» Микола Кузнєцов. Його основне завдання – вбивати керівників Рейхкомісаріату, але на місці вбивства залишати нібито гаманці чи то документи, які б вказували на те, що це справа рук бандерівців. Про ці подвиги «супергероя «Пуха» ( псевдо Миколи Кузнєцова) нам після війни розповідали з особливим пієтетом учителі радянських шкіл. Вони коштували тисячам безневинним українців найдорожчого – життя . Так за вбивство Отто Багера, фашисти стратили 2000 заручників і повісили кілька сотень селян, за смерть Геля розстріляли усіх в’язнів рівненської тюрми і так далі. Чи пам’ятають ці радянські уроки колісніченки і з ним 148 іуд, які, не знаючи справи, зганьбили себе на весь світ, виступивши проти держави, народу, який їх нині утримує в годує?! Завтра ці ж невігласи за підказкою Кремля (Берлін вже цим не займається - його замінила сьогодні Варшава) запросять московський десант на нашу з вами голову, окупують на поклик самих українців, а світові доводитимуть, що Другу Світову війну також розв’язали українці. Бо нині ж судять не гітлерівців, а українців. І часто безневинних. Яскравим прикладом є суд над Демянюком. Але то інша тема.
Сьогодні я хочу сказати про звичайний сільський реманент – граблі. Поляки знову наступили на них. Під час Волинської трагедії, вони наступили на гітлерівські і на совєтські. Гітлер мріяв про тил на окупованій території України, а Сталін про знищення взагалі українців, як народу. Гітлерівці зрозуміли - в українців одна мета – Незалежна Україна. У поляків – утримати українські території за будь – яку ціну після розподілу (лінія Керзона), але не воювати з українцями. Це так було спочатку. Але не спала й Москва. Куранти постійно били на сполох .Потрібно було спровокувати два народи: польський і український. Агентура і тих і других – досягла свого: сірника провокаторами було кинути у копицю сухого сіна. Польське село спалахнуло. Від чиїх рук не встановлено й досі: чи від гітлерівських, чи від совєтських спец агентів. Приписали цей спалах українцям. Поляки клюнули, як щука на блешню. Наступного дня спалахнуло й українське поселення. Повстання почалося: українці тимчасово забули гітлерівців: усі українські поліцаї пішли до лісу, захищати своїх братів. На їх місце до гітлерівців пішли поляки – добивати разом з гітлерівцями українців. Українська самооборона тоді звернулася до поляків. Ось цей документ – листівка ( копія оригіналу із архівів – ОЧ) від червня 1943 року. Він засвідчує, що польсько – українського кровопролиття ще можна було уникнути, аби поляки – шовіністи прислухалися, як до свого уряду в екзині, так і до українців, які вбачали у Гітлерові і в Сталінові спільного ворога. На жаль, з польського боку взаємності українці не дочекалися. Розпочалися спільно німецько – польські рейди проти українців. Це по суті почалася Четверта пацифікація поляків( цього разу не самостійно, а разом із гітлерівцями ) проти українського населення на його ж, українській окупованій загарбниками території. Так приблизно почалася Волинська трагедія.
Через роки, десятки років, хоч трішки розібравшись, хто винен , а хто не винен, обидві сторони, дійшли порозуміння – винні, як ті, так й інші, які клюнули на провокацію окупантів, загарбників, провокаторів. Коричневого чи червоного забарвлення. Українці і поляки через роки дійшли до славного толерантного висновку: простимо й будемо прощені. Польща стала «адвокатом» України. Хоча краще сказати – просто гарним сусідом України. Бо нас не треба сьогодні захищати. Не ми вчинили той злочин на окупованій нашій території. Спровокували два народи до того злочину спец агенти від окупантів. Від яких? Досі не встановлено. Одні кажуть: це вчинили абверівців після вказівки канцелярії Третього Рейху – бандерівців оголосити ворогам номер один, інші доводять, що судоплатови-кузнєцови, тобто енкеведисти.
Минули роки. Україна полюбила Польщу. Ми разом провели показовий футбол «Євро 2012». Ані на їхніх, ані на наших футбольних полях, ані поза футбольними полями не було ні сварки, ні бійки. Навіть між футбольними фанами. Ми йшли пліч – о- пліч. Ми, українці, мріяли( і ми мріємо) про євро інтеграцію. Поляки казали, що ми вас підтримаємо. І підтримували. Український президент і польський президент їдуть у Тбілісі – вони проти агресії і загарбання Грузії московським окупантом. Взагалі проти того, щоб – будь-які питання розв’язувати зброєю, війною.
Москва тієї поїздки Ющенка і президента Польщі Леха Качинського не забула. Як не забулася проукраїнськість Ющенка і його мрія про Європейський Союз і НАТО. Ющенка отруюють. Президент Польщі Лех Качинський накладає головою разом з дружиною, разом з польською елітою, у тій ж Катині, під Смоленськом, де у 1941році 15 тисяч польських офіцерів, що шукали захисту у Кремля, були розстріляні і подані чорною московською інформацією, що то справа рук німців. Дивно, що не українців. Україна, як і Польща, тоді в траурі. Ми полюбили нову Польщу, нова Польща полюбила оновлену Україну. Полюбили Польщу за любов до України. І так нам хотілося, що все це було навіки. Щоб ми і в подальшому залишалися вічними сусідами, вічними друзями, а не вічними ворогами, перекресливши чорні сторінки в нашій складній історії.
І що ж трапилося? Що ж трапилося кілька років тому ? А кілька років тому Україною почався політичний вояж: московський спец агент і провокатор Колісніченко разом з польським промосковським спец агентом і також провокатором приїхали в Україну. Почали, як листівки, розвішувати фотографії в Українському домі. В Українському домі про Волинську не трагедію, а вже ... різню. На тих фотографіях могли бути як українські діти, так і польські діти. Але гра йшла в одні ворота. Провокатори стверджували: то жертви українських людожерів. Так вони вчинили на Волині з польськими жінками, стариками і дітьми. Але там могли бути й інші підписи. Українці могли стверджувати: так само, що то польські єзуїти, кати середньовіччя – інквізитори – вчинили з українськими жінками, стариками і дітьми. І кожен так само повірив би, як з тієї, так і з іншої сторони. Але з українського боку в роки Незалежності вже не було ані провокацій, ані ненависті до поляків. В українських душах вже не жила ненависть до поляків. Цю ненависть раптом висіяли вороги наші. Висіяли, щоб знову розcварити два слов’янські, два європейські , два великі народи. І цього року, 2013, вони свого добилися. Поляки знову клюнули. Клюнули цього разу не на абверівську, чи енкеведистську приманку. Клюнули на «Газпромівську. Московські комівояжери з архівними( звісно, тенденційно підібраними)документами і їхніми копіями з’явилися у Варшаві. Повитягували 70 – літньої давності документи і фотографії. Пан Артізов, глава Держархіву Російської Федерації, «демонстрував» факти, читав антиукраїнські лекції у Варшаві. Просвіщав «темних» поляків. Представник , так званого, братнього народу( Москва ж постійно освідчується в любові до України й українців, називаючи його поблажливо «молодшим братом») сіяв у варшавських лекційних залах ненависть і лють до українського народу, до всього українського, до Незалежної України в тилу України. Збурює поляків, чимала частина їх очманіло затуманена знову хапаються за ножа, за сірник – московський газ уже у Варшаві. Варто тільки піднести сірничка, клацнути запальничкою – і все спалахне навкруг.
І Москва знову від задоволення потирає руки. Україна в Європу не увійде. Залишиться й надалі в обіймах Москви. Кремлівські обценьки її не відпустять зі своїх «братніх» обіймів. Не випустять за допомогою «русскаго міра», за допомогою русифікації, за своїм придуманим твердженням – ми «єдіний народ». В Європу нє пущать!».
Номер у московських шовіністів і цього разу начебто пройшов – поляки клюнули. Щоправда, не всі. Але ж праві і молоді, таки проковтнули наживку. Тепер Польща, завдячуючи Москві, привселюдно принижує себе, просить у світової громадськості поспівчувати їм. Мовляв, поневолені народи, на своїй території, яку ми окупували ще за часів Пілсудського у 1943 році підняли проти нас повстання. Почали вбивати і палити. Людей і села. Захистіть від поневолених. Поверніть історичну справедливість. Захистіть скривджених. Мовляв, гляньте, які українці не вдячні: ми окупували їхню землю, відали її своїм польським селянам, забравши в українських, оголосили українцям пацифікацію. Заборонили розмовляти українською, носити вишиванки, арештовували за передплату українських газет, вбивали за те, що ходили до церкви, а не костьолу, а вони виявилися такими невдячними: почали вбивати наших міністрів – українофобів, викидати нечувані доти гасла» Хоч з чортом, аби не з ляхом», організували повстання на своїй землі проти загарбників. Чи є в тих українців совість? Ми їх хотіли ополячити, окатоличити, з Малопольщі зробити Великопольщу, Другу Річ Посполиту, з малополяка – великополяка, або просто поляка, або хоч з православного – католика. А вони невдячні, взялися за вила. Взялися за пістолети, за гранати...
Ось так , приблизно, читається підтекст рішення прийнятого польським сенатом. Шкода. Дуже шкода. Що знову нема у деяких поляків, як і тоді не було, голови на плечах. Шкода, що тоді ніхто з поляків не врахував, скільки ж було залито в роки Польської пацифікації українцям сала за шкіру. Врахували тільки вороги Польщі і вороги України. Гітлерівці і сталіністи. Ті і ті, як гестапо, так і НКВД, діяли спільно. Ті і ті провокували на різню, аби мати спокій. Хай між собою воюють, згадують минулу «польсько-українську дружбу». Топлять дітей у колодязях і закидають ті колодязі мертвими матерями. Хай згорають в церквах разом з розп’яттям Ісуса Христа. Хай палахкотять у костьолах з тим самим розп’яттям. Ось до чого призвела накопичена ненависть, як одних , так й інших.
Історики і вчені, здається, десять років тому, розібралися в тій складній політичній ситуації. Звинуватити, як ту, так й іншу сторони, як польську( за полонізацію, приниження українського населення), так і за українську відплату за те приниження, за пацифікацію. Сторінку здається перегорнули, написавши на ній: простимо і будемо прощені.
Для чого ж нині відкривати цю рану? Для чого нині знову сипати сіль на болюче? Невже поляки забули, як їх взагалі безвинних офіцерів вистріляли у Катині? Вони ж росіянам, як українцям, не влаштовували пацифікації, не називали їх меншовартісними москалями, не полонізували москалів. За що? Не українці їхніх офіцерів порозстрілювали. Просто заради політичної забаганки. Просто за принцип – нема людей – нема проблеми. Для чого з тими 15 тисячами польських ротів возитися Москві: годувати , поїти, одягати, давати дах над головою, коли це можна все накрити кількома шарами землі за допомогою всього однієї кулі і однієї лопати над могилою польського офіцера?! Варто б полякам пам’ятати, що масове винищення націй і народностей Імперською Росією та Радянським союзом, що намагався створити з усіх республіканських і автономних республік та національних єдину «радянську людину», «радянський народ» не знято з порядку денного і нині. Цьому свідчення безперервна експансія на всіх сусідів РФ, що її оточують. Особливо жорстокий і безсоромний наступ ведеться проти України під гаслами: «ми єдиний народ» «братній народ» , «у нас спільна історія» Для досягнення цієї мети так рясно на території України розсипані « російські товариства, в їхньому руслі безкарно діють їхні служки типу Колісниченка і 148 іуд з Верховної Ради. Яничари, манкурти – це аморально – фізіологічний фундамент кожної імперії. Для досягнення злиття народів в одну московську тюрму, черговий концтабір і нинішні спадкоємці СССР, очільники Кремля докладають усіх зусиль, щоб знищити всі нації й культури. Для цього Москва відкрила в Україні кілька ідеологічних фронтів. Поміж них найпрозоріший і найпідступніший – це «Руській мір», який через душу довірливих прихожан Кремль хоче злити слов’янські народи в один казан, знищивши національну церкву, культуру, мову, ідентичність і духовність не лише українського народу , а й інших народів, що проживають у Східній Європі. Це поляки мали б пам’ятати, як і те, що Україна, як і в часи татаро монгольської навали стали залізною стіною перед згаданою Європою і весь важкий тягар Золотої орди взяла на себе, законсервувавши себе на кілька сотень літ і все ж відродилася з попелу. Нині нащадки Чингізхана й досі керуються його формулою: «там, де межі російської мови, там московська земля»( вислів екс-дружини Володимира Путіна). Ось чому другий фронт відкритий в Україні служками Москви – русифікація України. Поки що це називається «регіональні мови». У народі «Велика КаКа» на честь іуд з українського середовища – Ківалова- Колісніченка. Того останнього, який через 70 років підняв з історичних руїн Волинську трагедію, назвавши її на догоду його сюзеренів – різнею.
Сьогодні хотілося б, дуже хотілося б, аби поляки відкинули свої емоції на задвірки. Щоб це була гра не в одні ворота. Щоб у них поляків, та й і у нас, не грали емоції, а панувала тверезість і розум. Те і те йшли попереду зла: любов попереду ненависті, потиск рук – попереду пістолета , і тоді все буде добре. Все буде добже!. У нашому, у спільному Домі. У Європейському.
Прикро, що в цьому році польський гонор взяв гору над розумом. Прикро, що й цього разу Польща клюнула на провокацію Москви, яка споконвічно цим займається втручаючись в життя усіх навколишніх сусідів, які ніяк не піддаються знову потрапити в Московське ярмо і збільшити в його лоні площу під назвою «Тюрма народів». Прикро і боляче, що поляки так і не зрозуміли, що таке уроки Кремля і його « московські лектори із історії двох народів » . Прикро, що вони так швидко і так необдумано розтоптали двічі потоптану Москвою польську Катинь. Прикро, що вони так швидко забули, де тепер навічно похований кращий цвіт польської нації ХХ і ХХІ сторіччя. Може, саме тому, що менше того цвіту сьогодні залишилося у Варшаві? Може, саме тому. Решта гарячих польських голів, як і під час Волинської трагедії 70 років тому, знову підняли гонорову амбітну і затуманену ненавистю голову і очі, забувши про власні наслідки й власне добросусідство, яке так мило складалося між нами, та комусь ту милість потрібно було будь – що зруйнувати.
Дурака ти зваляла, Польщо. Дурака. І цього разу! Сьогодні Колісниченко і з ним 148 українських манкуртів- іуд за допомогою Кремля намагаються завалити Україну, завтра Колісніченки і ті ж 148 українських іуд-манкуртів разом з Москвою візьмуться і за тебе, Польщо. Історію треба не тільки видавати, а й читати і з неї робити висновки.
Олег ЧОРНОГУЗ.