РОМАН ВІД БОГА
Читаючи новий роман Олега Чорногуза «Гроші з неба», ловиш себе на думці, що його створив автор від самого Господа Бога.
Цей твір так само простий за своїми, на перший погляд, реальними життєвими картинками, як і саме життя, і, водночас, він так само складний і начебто незрозумілий своєю небаченою глибиною філософської думки. Роман, який визначено, як сатиричний, насправді не є таким. Це роман – застереження, це роман – крик душі людства. Роман заклик до людства, яке має зупинитися і отямитися, бо вже завтра буде пізно.
У роман йдеться і про еволюцію людства. Автор, як свого часу Нострадамус у поезії, доводить у прозі, що людство в своєму еволюційному розумінні не змінилося з епохи неандертальців. Дух і рефлекси жадібності неандертальця збереглися в душі істоти, яка прирівняла себе до подоби Бога, вони такі ж, як і в ту далеко минулу епоху, в епоху народження людини на Землі. Вони, загалом, ні в чому не змінилися зі своїми рефлексіями, своєю печерною жадібністю і дикунством, нехай навіть цивілізованим і від того ще страшнішим. Все залишилося таке саме. У цьому світі нічого не змінилося – рефлекторні хапання, жадібність, лицемірство, нещирість – це ті риси двоногої істоти, що супроводжують її все життя і є не чим іншим, як найбільшим земним гріхом на Землі. Античесноти в істоті, яка набрала подібність Людини, залишилися незмінними: починаючи від народження світанку людства на землі, та й до його заходу. Автор роману, ілюструючи уявними картинками із життя далекого минулого, з життя, начебто, неандертальців, каже нам: глянь, ти ж такий самий у своїй жадібності і злості. Олег Чорногуз наглядно утверджує, що в душі неандертальця і в душі сучасної людини, яка себе вважає вершиною цивілізації в кінці ХХ і на початку ХХІ століть, насправді залишилася на тому ж свідомому рівні хижака і ненаситця, якими двоногі істоти існували на Землі стільки ж, скільки існує людство. Тільки з тією зовнішньою різницею, що неандерталець, тягнучи найбільшу шкуру мамонта у свою (саме в свою печеру), нічим не відрізняється від того «homo sapiens», який сьогодні тягне у свою «печеру» те, що йому також ввижається вершиною щастя – «Бентлі» та мішки грошей.
Той, саме Той, що постійно супроводжує нас у нашому житті, приходить на землю, якщо не сказати, постійно живе поряд з нами і над нами експериментує та доводить наочно, що ми такі ж, якими були тисячу чи тисячі літ на землі. І чим ми займалися тоді, тим самим займаємося й сьогодні. Ми ні в чому не змінилися, навіть наситившись і задовольнившись усім, що ми хотіли мати і маємо, та все одно цим не задовольняємося. Нам всього мало. Ця людська (а чи людська?) ненаситність призводить людство, її цивілізаційні здобутки до одного – чергової циклічності. Тієї циклічності, яку вже людство в своєму життєвому існуванні проходило, але це для нього не стало повчальним уроком. Людство не пішло іншим шляхом, кращим, а вибрало знову той самий напрям розвитку і своєї загибелі. Його упертість така ж дрімуча, як і була. Його ніщо і ні чому не навчило і не навчить. Воно, людство, йде до своєї загибелі тим самим шляхом. Й істоти, які стали своєрідними фізіологічними манкуртами, пародією на те, ким народилися і в кого їх перетворила цивілізація – риби-кит – ці морські кентаври, які внаслідок колишньої трагедії на землі прийшли в цей світ уже ані рибами, ані ссавцями, хоча й зберегли в собі генетичну пам'ять і сьогодні – чи не єдині (певне, що вкупі з біблейськими дельфінами) застерігають нас: люди зупиніться, бо завтра прийде Той і вам так само, як і нам захочеться покінчити своє нікчемне життя самогубством. Можливо, і вас, як і нас, дві Пари Шпильок захочуть повернути назад в океан життя і насолоди, але ви пручатиметеся і не повертатиметесь назад, щоб покінчити, нарешті, з цим світом, не дочекавшись Нового Пришестя, яке ми творимо своїми руками.
Автор роману «Гроші з неба» утверджує, що світ так само, як народився від Сходу, так і закінчиться на Заході свого Буття. Народжений Сонцем, яке подарував нам Бог, він загине, охоплений полум’ям, яке спалахне вже не на Світанку Людства, а на Його Заході. І це полум’я запалять самі ж люди на землі на свою ж всеземну погибель.
На перший погляд, веселий і гротескний роман, з реальними картинками життя, як ілюстраціями земного буття, насправді у своїй глибині-філософії не є таким простим. Мабуть, жоден твір, окрім Біблії (у цьому й полягає гротескність роману) ще раз (і вже вкотре це стверджує власне людство!) доводить, що світ ділиться на Добро й Зло і це потрібно навчитися розрізняти. Якщо перше від Бога, то друге – від Сатани, і Те і Друге постійно живе поміж нами і ні на мить не залишає нас, все життя супроводжуючи кожного з нас від дня народження і аж до фізіологічної смерті, у вічному пошуку одного-єдиного запитання: «А чи є десь Той світ, нормальний світ, без фальші, без лицемірства, без зла і передчасних смертей і без грошей – цього найбільшого людського гріха, що створив його для нас Сатана і безкоштовно передав у руки, щоб ми саме від цього Його творіння прийшли до своєї загибелі?»
Все це наочно показано в романі, коли Той час від часу приходить до нас, проводить свій вічний експеримент над нами, незайвий раз підтверджуючи, що гроші – це Зло, а великі гроші – це постійне Зло. Це – Смерть, неодмінна Смерть.
Автор так само утверджує, що Ті, які призначенні для найшляхетнішого – стати матерями землі, спокушені Злом, кажучи по-сучасному – переформатовуються. Те, що мало стати Добром, стає несподівано Злом. Те, що народжується у муках заради Великої любові, а, отже, Життя на землі, перетворюється в Насолоду чи індивідуальну фабрику тієї насолоди, та міняє своє святе призначення – народжувати Життя через муки до Любові, у легковажність і ненаситну Насолоду істоти, яка себе називає Людиною, а насправді не є такою, бо від самого дня народження «перекфаліковується». Міняє своє вселенське призначення – Народжувати і стає об’єктом Насолоди і вже не має свого Обличчя. Є тільки предмет. Механічний предмет, який ходить на двох Парах Шпильок гарних ніг і тільки. Ніг – без душі і серця, хоч й із залишками добра, яке не повністю залишило внутрішній світ цих колись живих предметів. Вони рятують життя істоті, яка називалася Людиною. Людиною без імені, яку рідні брати осліплювали, вибирали очі, безжалісно катували, накидаючи на холодну голову пекельні обручі (згадаймо Ісуса Христа з його терновим вінцем на голові) заради свого «я», своєї втіхи і своєї насолоди, чи свого, нібито, вічного, а насправді – досить тимчасового, як і все на землі, благополуччя. Дві пари Шпильок рятують головного героя роману, але рятують не заради життя на землі, а заради, гей-би, його Насолоди та свого фінансового достатку. Та він уже на цій планеті перенаситився усім, про що він мріяв, він більше не хоче того фальшу буття, він хоче померти, щоб відповісти на одне-єдине питання людства: «Чи є все таки у нашому Безмежжі Той кращий світ?» Світ без Зла, світ без грошей, світ без фальшивих цінностей і таких тимчасових Насолод. Світ, де всі рівні, і де всі нічим зайвим не обтяжені, а тільки одним – Справжнім Життям, без заздрощів, без катувань, без вбивств, без осліплень і без найбільшого зла на землі – нечуваного багатства, яке, начебто, дарує Небо, а насправді це Сатана підсовує його і насміхається з тебе. Насміхається, не відпускаючи ані на мить. Весь час супроводжує тебе, спілкується з тобою і сміється з тебе, бо бачить, який ти недоумок земний, який ти ідіот, що радієш папірцям, брязкальцям, що ти нічим не відрізняєшся, навіть, у наймоднішим сандаліях чи черевиках з крокодилячої шкіри, від дикуна, і, отримуючи, як дикун, брязкальце – подарунок від Того, радієш і пританцювуєш від радощів, втрачаючи голову (це показано в побутовій, на перший погляд, картинці під час риболовлі, коли, втративши голову та розум, рибалка з небаченою жорстокістю вбиває рибу, смерть якої приносить радість і уявне щастя як йому, так і його родичам, і всі вони на честь цієї смерті дурної і наївної рибки, яка прийняла блешню за поживу, розпивають пляшку найкращого вина, розпивають на честь перемоги сильної істоти над слабшою, і це подається світові – мізерному світові та його оточенню, як нечувана досі доблесть), а насправді ж твориш не Добро на Землі, а Зло. Ти знищуєш в ім’я цих брязкалець, в ім’я вселюдської фальші – грошей і нагород, найголовніше на землі – саму землю. Ти заради цього йдеш до своєї чергової Циклічності, йдеш до Вселюдської загибелі і не задумуєшся і не аналізуєш, насолоджуючись тимчасовою втіхою, яку тобі підсовує Той і Той утверджує, що ти яким був, таким ти і залишився, і нічого в цьому світі не змінилося і не змінюється. Нічого. З епохи Мезозойської ери, ба, Юрського періоду, і аж до етикеток на мінеральній воді. Саме цю пляшку з водою нібито з Юрського періоду бере в руки Той і принюхується. Він відчув, що його дурить людство, як дурять тебе і саме тому Той залишає ту пляшку в сучасному супермаркеті, цим самим проголошуючи – це фальш, це зовсім не та вода, яку я можу пити, прибувши до вас, можливо, й справді з Мезозойської ери, чи з Юрського періоду – світу Божественної чистоти, який ви, люди, перетворили на всесвітню клоаку, в якій ви борсаєтесь і в якій помрете зі своїми фальшивими цінностями, зі своїми пахучими серветками, затикаючи їх собі в зад, щоб самого себе обдурити і сказати, що цей світ – не Лайно, а суцільні Пахощі, і ми в цьому світі щирі і далеко не лицеміри. Свідченням цьому є наші у когось куплені дипломи. Дипломи, які нам продав Той. Насправді, все навпаки. Насправді, це не життя розкошів і справжніх втіх, а просто – Смерть, Смерть у кредит, яку ми добровільно купуємо і тішимося, найчастіше беручи її зі щедрих рук (так ми гадаємо), які нам підносить на золотій тарілочці Той, щоб у черговий раз пересвідчитися, чи ми не змінилися і чи ми варті того Життя, яке нам подарував Бог. Не варті, бо ми й досі живемо заповітами сатани, покинувши Божественний рай і живемо в тому світі, який вам подарував Той, підкріплюючи його існування фальшивим щастям, фальшивою і такою тимчасовою насолодою гей-би справжнього життя, а насправді – істинної облуди.
Закінчуючи свій синтез і своє прочитання безперечно непересічного роману Олега Чорногуза «Гроші з неба», мене огортає нечуваний досі сум. Я не можу оговтатися від прочитаного, бо такого твору мені ще ніхто не дарував у цьому світі. Можливо, тільки Святе письмо, в якому ми ще не розібралися як слід, залишає у тобі нечуване відчуття від прочитаного і таку загадковість, на яку ми ще не знайшли відповіді і невідомо, чи при земному житті знайдемо.
Саме таке відчуття у мені несподівано ожило після прочитання нового роману Олега Чорногуза: хто ми, звідки і куди йдемо, як і в ім’я чого живемо та творимо, не розуміючи, яке саме і чи саме таке наше призначення на цій землі. Хто дасть відповідь? Ніхто не дає. Може, власне його нам у романі й підказує саме Той, експериментуючи тисячоліттями над нами. Може, тільки Той нам і каже, що ти ж мав колись чисту, білу мазанку на цій землі, мав оксамитові мальви на живоплоті, мав голубий ставок, в якому із задоволенням плескалася риба і купався місяць й золоті зорі, і все це ти виміняв на звичайний вагончик-»побутовку», біля якою вариш на смолі радіонуклідну рибу і випускаєш слинку разом зі шлунковими соками у найближчому фізіологічному сподіванні отримати те, що ти сьогодні називаєш кайфом. Кайфом на мить і тільки на мить. Зупинися, оговтайся та запитай сам себе, де все те, що було і поглянь, що від того «Було» зосталося. А ще поцікався у себе: куди ти йдеш, за чим і з ким, задовольнившись брязкальцями й кольоровими папірцями? Ти вже давно втратив дружину, втратив матір, втратив сина чи дочку, бо ти вже за цією фальшивою радістю й не пам’ятаєш, хто і коли в тебе був. А чи був? Ти себе запитуєш, але на даєш сам собі відповіді, повністю заплутавшись у джунглях давно нелюдських відносин.
Віктор ПАЮК,
перекладач О. Чорногуза (на есперанто)