ДУХ НЕАДЕРТАЛЬЦЯ

З ім’ям Олега Чорногуза я познайомився  зі сторінок наших українських часописів в Америці: «Свободи», «Нової газети», «Америки», де друкувалися і друкуються його запальні, емоційні і досить саркастичні й актуальні статті. Торік я прочитав англійською його роман «Ремезове болото» і кілька надзвичайно веселих новел у перекладі Анатолія Біленка та Роми Франко з Канади.

А кілька днів тому мій приятель з Дніпропетровська привіз мені, як він сказав, новий роман Олега Чорногуза «Гроші з неба», що побачив світ у київському видавництві «Український письменник». Одразу скажу, що нічого подібного я досі не читав. Автор зазначив, що це сатиричний роман-гротеск. Мені ж, коли я його почав читати, здалося, що це глибоко філософський роман. Це роман наших століть. Від нього віє постійно якоюсь загадковістю, хочете – магією, утаємничістю при нашій буденності та реальності. Ти весь час відчуваєш глибокий підтекст і часто не розумієш, чому ти не вловлюєш  його істини, яка нібито й на поверхні і водночас так глибоко захована.

У цьому романі, як в жодному іншому, які мені довелося читати, чітко сказано, що ми подібні до Бога, очевидно, тільки ззовні. Наш внутрішній світ, починаючи від епохи неандертальців, зовсім не змінився. Ми майже не еволюціонували. У цьому світі нас ніколи не полишали гроші, жадібність, жорстокість.

У романі час від час з’являється Той. Той, що живе вічно з нами. Той, що нас вічно спокушає і ми вічно спокушаємося собі на погибель і навіть якщо й усвідомлюємо це – спокуса настільки велика, що ми, ризикуючи власним життям, все одно не відмовляємося від неї.

У романі, ніби між іншим, проходить дві паралелі: від печер диких неандертальців – до сучасного супермаркету: Той, вічно живий Той, що ходить, мов привид, нашою планетою і спокушає людей, щоб вони йшли не тим шляхом, який для нас обрав Бог, ми все одно йдемо тією дорогою, що вже не раз нею проходили і, роблячи ті ж помилки, приводили планету до чергової циклічності – загибелі. Апокаліпсису! І все починалося спочатку у своїй новій повторності.

Здавалося б, дрібнички: Той, загадковий і незрозумілий Той,  кладе перед неандертальцем три шкури мамонта: маленьку, середню та велику й з нетерпінням  чекає, яку ж вибере неандерталець. Він, не задумуючись, тягне в свою печеру найбільшу, йому годі втягти її у вузький прохід, зрештою, його за неї біля самого входу вбивають одноплеменці. Вбивають, замість того, щоб допомогти йому втягти ту шкуру до печери і її застелити там. Щось подібне відбувається і в наші дні. Так, це справді – роман-гротеск, роман-гіпербола, але яка?! Той приходить до супермаркету наче міфологічний персонаж, виставляє перед найдобрішою людиною три найсучасніші та наймодніші авта і кладе на сидіння кожного з них море готівки: у найдешевший автомобіль – 1 мільйон доларів, у авто середньої вартості – 2 мільйони, у найдорожчий – 3, і каже тому, хто в супермаркеті заплатив за нього, щоб Той зміг купити паляницю, що він дарує будь-який з цих трьох авто цьому доброму диваку – Маркові. Марко, який купується на цей чесний прояв вдячності, вибирає, як і неандерталець, найдорожчу автомашину з найбільшою сумою грошей і від’їздить до себе в село. Там йому, учора ще чесному, порядному трудівникові села, заздрять чорною ненавистю його ж сусіди і навіть родичі. Один із дядьків, що сидить на лавочці недалеко від Маркової хати, каже:

– Все одно задушать, а хату спалять. Разом з машиною…

І він як у воду дивився. Так воно і трапилося – з великими грішми прийшло в дім і велике горе. Прийшов неспокій і Той, що ходить планетою, саме цим прикладом ніби застерігає нас: не тим шляхом йдете, люди. Схаменіться! Гроші вигадав Сатана. Гроші небу не потрібні. Небу потрібна чистота, а вам – чесноти, якими вас нагородив Господь Бог.

Чи не на кожній сторінці час від часу, поруч з головним героєм, якого від тих грошей, грошей з неба, що впали на його голову, як і Маркові, з’являється ще один загадковий тип – банкір Кудрик з пахучою серветкою в одному місці, який вдає із себе естета, доктора естетичних наук, диплом якого куплено. Саме цю серветку запам’ятав біля унітаза головний герой роману Василько-Баз, котрому встромляли голову в унітаз, накладали гарячі обручі, стискуючи череп, і допитували, де гроші з неба… І по цій пахучій серветці він несподівано для себе, кладучи у банк ті гроші, котрі йому залишив Той, побачив у кабінеті таку ж зім’яту пахучу серветку, що виповзла зрадницьки з холоші банкіра. Василько-Баз усе зрозумів. Зрозумів, але нічого не вдіяв з тією людиною, яка могла його й осліпити (ще одна паралель чи не з теребовлянським князем Васильком?). Баз усе зрозумів, зрозумів, хто йому на голову чіпляв гарячі «тернові вінки» (ще одна паралель, чи не з Ісусом – автор не дає на ці запитання простих відповідей – він залишає таке право нам, читачам), хто її, голову, охолоджував в унітазі і знову занурював, стискаючи пекучими обручами.

І він, Баз, тепер з цією людиною співпрацює. Він не проявляє принциповості та не заявляє, куди слід, бо знає: його або вб’ють, або він ніколи не знайде Правди, а олігарха, який має власний банк, ніколи свої ж не осудять. І він самотужки  «осуджує»  Кудрика: викрадає його і розігрує  жорстоку комедію   на дачі у свого приятеля Аліка Мітрідата. Мітрідата – дивака,  який живе зі страхом. Він весь час боїться, що його отруять і вживає з кавою миш’як. І все ж його отруюють. Але не миш’яком, а отруйними грибам. Через Мітрідатові ресторани, дачі, бізнес.

     Кудрик підозрює, що Василько-Баз знає хто на його голову накладав обручі,  і саме тому банкір хоче з цим покінчити раз назавжди. Або банкір, або ще один персонаж Тод, який позичив у Василька велику суму грошей, призначають Базу день його власних похорон. На передодні цієї дачі Васильку привозять елітну труну з кондиціонером у вигляді найсучаснішого автомобіля, в якому він має підірватися.  Людину хочуть знищити за доброту і не тільки...

Роман читається зі смутком, із сарказмом і з перцем. У ньому є все, і дістається тут кожному. Кого возвеличує в своєму романі автор – так це просту людину. Навіть ту, яка через таке паскудне життя змушена була скотитися у соціальну яму, живучи з бродячими собаками в коробках з-під цигарок. Таким є бомж, таким є Дві Пари Шпильок на високих обчасах і струнких ніжках.

Роман надзвичайно цікавий. Інколи він викликає якийсь нібито внутрішній спротив. Хочеться його відкласти і далі не читати. Стає моторошно. Але за годину-другу ти відчуваєш, що його загадковість, його магія тебе знову тягне до сторінок такого незвичного твору. Ти намагаєшся ввійти в душу автора і зрозуміти, що ж він хотів цим романом сказати людству. Я не обмовився. Саме людству. І автор ніби підказує нам: погляньте на китів. Погляньте, чому вони викидаються на берег і хочуть – здорові й цілісінькі – покінчити життя самогубством. Чи в них випадково не оживає генна пам'ять страшного минулого? Достеменно – так. Вони таке страховисько, як атомні та ядерні вибухи на землі, під землею і в небі, уже пережили. Вдруге вони цього страху не хочуть спіткати і свідомо гинуть. Так само чинить з перших сторінок роману і Василько. Він  також хоче покінчити з цим диким життям. Він вилазить на поручні мосту, щоб полетіти з нього вниз головою. . Але переживає не через власну смерть, а переживає, щоб після смерті не осудили його. Типовий совісний українець! Він переживає лише про одне: щоб , випадково не впасти, стрибаючи з моста у воду, на чисту палубу корабля, яку матрос щойно видраїв. Він переживає за труд матроса, а не за своє життя. Переживає, щоб моряк не сказав:

    – Не міг упасти за борт!? Так запаскудив палубу, яку я щойно видраїв до блиску. Хоч бери і пройдися по ній з носовичком. Тепер знову витирай  і драй через цього ідіота!...

А на закінчення скажу: це український роман. Глибоко український за своєю ментальністю, психологією, характерами. Хоча на перший погляд – всепланетарний. Яскраве свідченням цьому його така ж загадкова і утаємничена кінцівка твору, де Василько в останнє зустрічається з Ним. Той знову прийшов до супермаркету і Той знову почав дарувати новій своїй жертві три таких самих автомашини з такими ж сумами грошей в тих автомобілях:

« Я обернувся…Але Його ніде не було. Його ніде не було…На його місці сидів великий пес з розумними очима…Він дивився на мене, я дивився на нього…Я не бачив навколо себе жодної людини…Навколо тільки автомобілі…Тисячі автомобілів…Мільйони автомобілів… Я ще раз глянув на пса. Пес сидів. Пес сидів і дивився на мене. Я ще раз глянув на нього. Я не міг повірити своїм очам. Просто не міг повірити, бо я такого ніколи не бачив. Ніколи не бачив. Пес сидів на задніх лапах, дивився мені в очі.  І плакав. Пес плакав. Плакав великими сльозами. Великими, як його очі.».

Іларіон Хейлик
Warren, NJ, USA США