ВЕЛИКИЙ ПРЕЗИДЕНТ або 5 РОКІВ ВОЛІ

Щасливий той народ, який немає опіки «старшого брата» і живе від нього хоча б через дорогу, а ще краще –  за морем чи найширшим  у світі океаном.

        Автор.

     Ми вже нині  згадуємо ім’я  Віктора Ющенка. Ми вже нині всі дружно кажемо:  ми всі 5 років жили в Україні. У вільній Україні. В Україні свободи, в Україні демократії, в Україні вільного слова. Але ми, виявилося, не готові були до цього. Ми, вчорашні раби, які звикли понад 300 років ходити в ярмі з чужими  слідами канчука на власній зігнутій спині, так і не усвідомили, що таке згуртованість, що таке воля, що таке демократія і не зрозуміли для чого все це. Ми не захотіли на віки стати вільними людьми. Нам захотілося замість ліберала – диктатора, і ми свого добилися: раби й колонізатори згуртовано і дружньо добивалися , ліберали і демократи з криком, галасом з взаємними докорами – розрізнено. І ті, і ті добилися кожен свого. Добилися за якихось кілька місяців, щоб знищити те, що так важко давалося упродовж довгих каторжних століть. Добилися, щоб у 2042 році( боюсь, що й раніше) ми десь в діаспорі, далекій Аргентині чи Канаді, у країнах, що несподівано стануть нам рідними, другим батьківщинами, при втраті першої, пером істориків Василенка чи Субтельного  писатимемо приблизно таке: колись на цій території, яка простяглася від Вісли до Дону, що за часів останнього гетьмана України Павла Скоропадського жив український народ і мовне українське море, за образним визначенням єврейського публіциста Володимира Жаботинського, наче  в переджнив’ї, колосилося українським словом. Нині ця велика територія ( одна з найбільших в Європі), яка  за часів окупації гітлерівськими головорізами поруч з сусіднім  рейх комісаріатом «Московією»  ще  називалася рейх комісаріатом «Україна», то нині ця адміністративно – територіальна одиниця з найвищим урядовцем(губернатором), як це властиво в колоніях,  уже носить назву «Малоросійської губерній».

Останній президент не українського походження цю  колись велику цивілізовану і космічну державу, початок якої знаходимо в історії ще задовго до 9- 10 століть нашої ери, до епохи Хрещення Київської Русі,  виміняв на кілька кубометрів московського  газу і цим самим остаточно покінчив з державністю цього (як при нього його ідеологи висловлювалися) недержавного народу чи корінного етносу. Через кільки буквально місяців ретроградами від освіти й культури було повністю все зруйновано і знищено в духовно-культурній царині і цей, колись  древній народ(українці) несподівано в навіть для самих себе канув у Лету. В нинішніх Московських історіях  і «Вєдостях» немає про цей корінний етнос ані згадки.  Його давно злили з нацменшинами і назвали єдиним спільним словом – суперетнос та надали цьому «супер етносу» право розмовляти тільки однією мовою, московською, щоб не забивати іншими дурницями «суперетносу» і без того порожні голови. Повністю знищена мова  цього великого понад 50 мільйонного народу. Мова, що за своєю милозвучністю прирівнювалася до італійської, а в пісенному відношенні  окремими московітами вважалася навіть  красивішою( граф Лев Толстой). Тепер вона збереглася тільки в народних піснях і в окремих анклавах Сибіру, де доживають свій вік колись вільнолюбні українці, які ще й досі себе називають  козаками. Ані преси, ані радіо, ані телебачення, не кажучи вже про Інтернет, народ цей нічого власного немає. Новою московською адміністрацією він повністю позбавлений такого права. Декларація про права корінного населення прийнята в минулому столітті в Організації Об’єднаних націй так і залишилася декларацією. Колишні українці, як і колишні індійці Канади й Америки, по суті загнані в резервації і там каторжно працюють на нову бюрократичну московську адміністрацію. Кращі здобутки, досягнення і плоди праці малоросіян регулярно висилаються з Малоросії до Московії.

 Туземці, або аборигени цієї території, нині називають «папуасами», що колись зійшли з Карпатських гір і навчилися(дякуючи Московії) обробляти землю, сіяти жито, пшеницю і гречку. Для альтернативного палива, Московія запровадила висівати на цій території ще  й кукурудзу, рапс і ріпак. Папуаси не мають паспорта і графи про національність, про   їхнє походження, щоб у них не збуджувався час від часу ген пам’яті про їхній далеких предків. Вони також позбавлені і заробітної плати за свою працю та на старості літ – пенсій. Все отримують натурою і за харчовими картками. Історію свого роду пам’ятають, але досить туманно. В основному тільки старійшини цього великого племені. За історичні розповіді про  рукотворне винищення цього «братнього» народу іншими «братами» в легендах і споминах усні мемуаристи дуже караються, а письмовим – відрубують руки, а інколи й голови, або в кращому випадку вивозять до  Сибіру чи вимордують штучними Голодоморами. Переповідачів і дітей  карають канчуками, батогами і шпіцрутенами. Всякі історичні факти, аргументи, архівні і літописні цитати чи інформації  про цей колись великий народ повністю знімаються  з усіх сайтів Інтернету Московської імперії, а в підручниках(для Малоросійського губернаторства) уже не згадують навіть імені цього колись великого етносу, який мав свого часу, як й інші винищенні етноси, подібні етрусків, шумерів, майя свою цивілізацію, історію, культуру, мову, а їхня держава  вважалася космічною державою. Нині це переважно плугатарі і лопато- грабле – носії. Саме цей колись український етнос, тобто народ, став  в один  печальний історичний ряд  поруч з загиблими цивілізаціями, оскільки і цей сентиментально – довірливий й романтичний народ не створений Богом ані для воєн, ані для загарбання чужих територій,  а тільки каторжної роботи на чужих ланах.

   Так приблизно я нині уявляю майбутнє рідного мені народу і молю господа Бога, аби я помилився і не став чорним пророком у своєму повторному пройденого передбаченні. Я тут нічого не вигадував. Я просто добре знаю історію наших «братніх» і «рівноправних» відносин з нашим(на наше горе) північним сусідом. Вона ( українська історія) завжди  писалася нашою українською кров’ю. Мабуть, жоден народ світу так не винищувався іншим народом в епоху «вічної дружби» між «старшим і молодшим» братами, як винищувалися московітами ми. Якщо хтось з читачів у цьому має сумнів і каже: сатирик, як завжди, гіперболізує, то хай виділить два вихідних і сяде за українську історію української України і прочитає її від початку до кінця, а після цього запитає сам себе – чим вона пахне? Відповідь буде однозначна: кров’ю. Ярмом і кров’ю, рабством і розстрілами, катуванням і голодомором, і оті малограмотні й безвідповідальні заяви в Європі нового Президента, що Україна пережила голодомор, як і Росія й інші «братні « республіки» СРСР, є не що інше, як дезінформація.

 Хай президент Янукович попросить  любителя архівів і української старовини Д.Табачника, щоб він на його президентський стіл поклав хоча б копії Постанов  і рекомендації, які підписували  у 32-33 роках: Сталін, Молотов, Хатаєвич, Каганович, Постишев. Там він знайде чимало цікаво і тоді Віктор Федорович, якщо є совість і честь, а не тільки боязнь перед «старшим братом» сам собі скаже:

– Так що ж це виходить? Я в Європі виголошував неправду. У 33 році таки був геноцид українського народу. Тільки українським селянам не дозволялося купувати залізничних квитків і виїздити в сусідні республіки – Російську Федерацію і Білорусь за харчами. «Заградітєльниє отряди» з»явилися в Україні саме в ті роки і це вояки енкеведе знімали з дашків вагонів українських біженців до Росії і на Кавказ, чи за Збруч. А ще цих українських селян – біженців виловлювали, як бродячих собак, в Росії, Білорусії, Кабардино- Балкарії  і відправляли назад у Харків до «братніх могил», на яких не писалося ані імен, ані прізвищ і не ставилося, звісно, хрестів.

     І тепер ми згадуємо Віктора Ющенка. За асоціацією. За порівняннями. Як спомин і як смуток. Як наш вчорашній біль. І як наше вчорашнє свято. Свято волі, свято демократії, свято свободи слова і свято відсутності страху в  наших  душах. Відсутність страху раба, який народжувався вільною людиною.Вперше! За стільки років! За стільки століть.  І це наше розчарування і це наш гіркий присмак. Але в порівнянні з сьогоднішнім нашим болем, у порівнянні з сьогоднішнім станом нашої душі, і наших тривог…Господи, і ми вже не  доказуємо. Ми вже  боїмося. Ми вже  не наважуємося висловити своєї думки, свого погляду. Ми вже самі  собі боїмося в цьому признатися. І, може, саме тому ми  тепер кажемо… Сором’язливо кажемо. Зовсім несміливо, але все ж таки кажемо: Віктор Ющенко наш президент, Віктор Ющенко – український президент. Віктор Ющенко – Великий Президент.

     Так, Віктор Ющенко заслуговує на нашу критику. Через свій лібералізм, свою нерішучість, можливо, через власну амбітність і невміння дружити й цінувати «любих чи не зовсім любих друзів», за відсутність обіцяних реформ, за не посадку( навіть м’яку) бандитів в тюрми. Є за що критикувати і ненавидіти, але є за що й любити. Любити хоча б так, як ми любимо своїх дружин чи чоловіків, коли прощаємо їм дрібні забавки, але бачачи у них велике – любов до сім»ї, любов до рідного дому, пробачаємо їм «грішки», звіряючи велике з малим і на терези Справедливості кладемо Правду.

     В усьому можна дорікати Віктора Ющенка: у доброму й , на наш погляд, поганому, але ніхто Віктора  Андрійовича не дорікне у зраді свого народу. Віктора Андрійовича ніхто не дорікне, щоб він будь-якою ціною хапався за владу, яка щезала під його ногами і на його і наших очах. Він пообіцяв чесні демократичні вибори і провів їх. Це визнали ми, це визнала Європа і це визнав світ. Він не виводив спец загони на вулиці і не давав команди держимордам – бий по ногах. Він не заряджав бойовими набоями під Васильковом автомати Калашникова. Він не вивів до Маріїнського палацу танки і не розстріляв Верховну Раду, а заодно – Конституційний суд, який заслуговує хоча б на моральний розстріл у нашій державі. Він просто Великий Президент. Великий.

 Я сьогодні згадую інтерв’ю з Борисом Березовським. Між першим і другим туром він казав: «Я очень внимательно следил за всем, что делал Президент в последние пять лет. И пришел к выводу, что Ющенко очень идейный политик, и я полностью разделяю его идеологию. Могу кратко сформулировать ее суть, как я ее понял: Украина – независимое, демократическое и самодостаточное государство... Просто сегодня таких идейных политиков даже на Западе уже практически не осталось... Ни один украинский политик даже близко не стоит с Ющенко по идейности» Ющенко великий президент.

 Так, Ющенко Великий президент. А Великий президент, як і Великий Пророк, Тарас Шевченко. Він, Віктор Ющенко, хотів нас, «неофітів», пробудити і вивезти зі стану рабів. Зробити господарями своєї землі. Не пробудив, не зробив. Ми йому цього не дали, ми йому цього не дозволили. Ми в черговий раз( усі ми, окрім 5 відсотків  від усі сього корінного етносу) не дозволили йому цього зробити. Ми не захотіли з ним пройти пустелею своїх спустошених душ довжиною у 40 років, щоб вичавити із себе раба. Не захотіли. Ми у черговий раз захотіли московського царя і московського васала, і в черговий раз досягли своєї мети. Досягнемо і ще чогось. Та тільки не свого Вашингтона. Якщо так далі піде до дійдемо й до своєї кінцевої мети  старим , протоптаним шляхом – Колими і Сандормоха. Якщо не ми, то наші діти й онуки. Досягнемо, якщо сьогодні не зліземо з печі і не пробудитесь й не усвідомити, чиї ми діти і чийого ми роду-племені.

 Якщо у чорному завтра  «свої» ж (бо ж «ідеолог» Табачник уже нас сьогодні поділив на «своїх» і «чужих», на «ми» і «вони»!) типу агрономів із Умані колєсніченків, або ж черкаських цибенків та й інших павліків морозових, почнуть нас садити в тюрми за Любов до України, до рідної мови, я зовсім не здивуюся. Адже саме таких нині табачники називають нео-фашистами, нациками, що навіть дивує «політика-журналіста  з Москви Євгена Кисельова, який заявляє на радіо «Ері»:  у вас, в Україні подвійні  стандарти – у Москві за любов до Росії росіян називають патріотами, в Україні за любов українців до України – націоналістами і навіть фашистами. Я дивуюся…

    А я  й цьому не дивуюся, як і не дивуюся, коли вічний трупоїд сьогодні витирає свої брудні ноги й черевики об пам’ять Віктора Ющенка. Завтра ж, коли остаточно витре черевики, але не встигне почистити душу від гріхів, сидітиме, як кожен раб, що зробив свою справу, у «братній» буцегарні і шкрябатиме на стіні ламаною ложкою, яку йому дадуть разом з баландою:

    «Дорогий Вікторе Андрійовичу, пробачте, що не  зрозумів вас і так не усвідомив, що таке воля, яка так легко далася і що таке диктатура, яку я тепер так важко переживаю. Вибачте дорогий Ви мій мене дурного. А чи  побачу я колись небо України?! Тут сидів Вася.».    

      Так, є за що критикувати Віктора Андрійовича. Він по доброті своїй нагороджував наносні «авторитети» орденами «Свободи», які не хотіли тієї Свободи і не голосували за неї. Чомусь і він присвоював Героїв тим, у кого нічого героїчного не було, окрім фальшивої слави, чи кон’юнктурної вдачі пристосуванства і не віддавали вони свого молодого життя за волю людини, за волю нації, за волю України, за волю українського народу. Так, це було. Він помилявся, але хто з нас не помилявся. Перефразую фразу Ісуса, киньте у мене камінь. Не кинете, бо помиляються усі. Окрім немовлят. Помиляємося ми і найчастіше дуже жорстоко.

 Ви плещете сьогодні язиками, радісно танцюєте на живому трупі, вважаючи це геройством. Ставши на його груди, хочете возвеличитися, нікчеми, самі. Хочете показати, що ви рівно на цілі груди стали вищі, аби сильні світу сього вас обов’язково помітили. Але ви смішні, бо ви не бачите себе збоку. Ви не усвідомлюєте себе. Ви не усвідомлюєте, що ви стали нижчі, або зовсім низькі ,  закопавшись з головою, а деякі закопуються ще й в гній і  твань – ганьби і безстидства. Покайтесь. А якщо вже не каєтесь і не покаєтесь, то хоч прикусіть язика, щоб завтра соромно вам не стало, якщо вам ще не соромно сьогодні?!

Нинішньої холодної і довгої політичної весни з московського вирію повертаються в рідну Україну  білоконі, баделани, бакаї… А деякі цушки уже навіть звили гнізда в уряді Азарова.  Ось вам і наслідки…Їм уже сьогодні Віктор Ющенко  не загрожує. Сьогодні повисла ця загроза над чесними людьми: чесними суддями, студентами, інтелігенцією, журналістами, борцям за рідне слово, за рідну освіту, за свою історію і свою церкву. Тепер уже їм світять тюрми. Переповнені тюрми.

    А якщо здійсниться мрія Федорова – Семиноженка – «Союз на трьох», то може нас грішних й Сибіром ощасливлять. Радуйтеся, братове. Втирайте ноги об Віктора Ющенка. Радуйтеся. Набрид демократ, хотіли –диктатора. Його привид, привид диктатора і ката, вже ходить столицею Запорізького козацтва. Ходить Таврією, ходить Одесою і сіє перші смерті. Завтра матимете і диктатора. Потерпіть трохи. Минуло тільки 30 днів і такі «успіхи» – уже на просвітницько-науковій ниві. Ниві, де мала б виховуватися любов до рідного народу, тепер тут причіплюватимуть ненависть до нього. На посаді ж міністр освіти – українофоб і україно жер. Минуло ще тільки 30 днів, як 30 срібних, а вже зі сайту нового президента щезла сторінка з історією про Голодомор. Мине ще стільки ж і щезне вивчення в школі української  історії. Минуло тільки 30 днів, а вже палять українські підручника. Завтра палитимуть саму історію. А «достовірну» і «об’єктивну»  напишуть нашим дітям у Москві: за указом Медведєва- Путіна («історик» уже їздив на консультацію). Спочатку там створять, як завжди, «Комісію для створення записок(!!!) про найстародавнішу історію Росії» під керівництвом і суворим наглядом графа Шувалова. Потім призначать 10 осіб,  на чолі з німцем Г.Ф. Міллером. Може, й Д. Табачника запросять. Як генерального консультанта. За цю ж історичну справу візьмуться історик Болтін, відомий усім нам Мусін – Пішкін, в якого оригінали горять, а копії залишаються і, звичайно, уже названий вище Г.Ф. Міллер.

 Минуло тільки 30 днів, а вже не потрібна затуліним друга російська мова в Україні – усюди й так панує московська – заявляє він: і в адміністрації Президента, і в кабінетах  й коридорах прем’єр-міністра і що найдивовижніше – навіть у кабмінівських туалетах. Радуйся Конституційний суд. Радуйся пане Стрижак, голова КС. Ви, нарешті, вчорашній пригноблений, заговорили вільно, без остраху в душі, московською мовою. На радість Табачника  і Колєсніченка. А особливо Путіна і Затуліна. Радуйтесь.  Ви відмінили у постколоніальній державі розмовляти рідною мовою вчителям і учням в українських школах під час  перерви, тепер вони розмовлятимуть й на уроках, і в судах, і в прокуратурах на мові вчорашнього колонізатора і кричатимуть на мові окупанта, ображаючи державний  синьо-жовтий прапор, називаючи його в Українському парламенті – «рядном». Радуйтесь, бо ніхто ж на ці випади ані пари з конституційних уст.

    Вчора ми мали великого Президента. Мали…Але хіба він перший в нашій історії, якого ми зрадили? Хіба до нього не було Івана Виговського? Хіба до нього не було Петра Дорошенка? Хіба до нього не було Івана Мазепи? Хіба до нього не було Павла Скоропадського? Радуйтесь пігмеї з курячим мисленням. Радуйтесь і затуліть рота, як вам радить затулити Затулін. Навіть у власному туалеті. Всюди панує московська мова і далі ще більш пануватиме. Може, «папуаси» з Карпатських гір опиратимуться. Так Табачник їх швидко заспокоїть – віддасть до Польщі. Решту розтикає по закутках: румунських, чеських, угорських. За теорією Данила Яневського. Ще одного доктора  від історичних наук. Радуйтесь. Бо ж хоч якась частина України потрапить до Європи, в НАТО, в Євросоюз. Решту в Чечню, Абхазію, Південну Осетію. Та мало куди ще куди може потрапити – Росія ж велика. Там сусідів багато . З усіма щодня треба воювати. А де його стільки взяти того безкоштовного м’яса для цинкових трун? Не одними ж росіянами чужі землі удобрювати? Чому б туди для жирності гірських порід ще й салоїдів не додати.

А якщо прийде українізація, як Путін заявляє, і в Російській Федерації почнуться кольорові революції?!  Зокрема,  в автономних республіках: Татарстані, Дагестані, Чувашії, Бурятії, Ханти  – Мантійському окрузі й там українські сержанти знадобляться. Порядок наводитимуть. У себе ж не зуміли навести. А під чужою рукою ходитимемо струнко і на витяжку.  І вірно  служитимемо. За солоненький хвіст оселедця на ім’я Івась, щоб стало солодко нашим «воріженькам». Відповідно присяги: царя і новому отєчєству. Радуйтесь. Українці радуйтесь. Все це за Федоровим – Семиноженком після державної російської мови, називатиметься Слов’янський союз. Киргизів і всяких там чучмеків туди не братимуть. Хіба вихрестяться. То б чому у «Союз на трьох» не підкинути щось вітчизняного виробника – українського й білоруського солдата. Ринок великий. Просторий: від Байкалу до самого Західного Бугу. Є що захищати і є з ким воювати.

Радуйтесь, не мислячі.

 Я сьогодні, може в останнє кажу: я ще вчора  щасливий був. Я жив в епоху, коли моєю державою правив Великий президент. Президент мого народу, який хотів повернути народові історичну пам'ять, його ідентичність, який постійно казав йому, Народові, ви маєте усвідомити, що ви господарі на своїй землі. Ви і тільки Ви, і більше ніхто. Ви, українці. Ви Великий європейський народ з давньою – прадавньою історією. Ви, як це казав Великий Святослав Хоробрий, йдучи на «Ви», маєте залишитися таким же великим і могутнім народом, не стаючи на коліна ні перед ким. Саме він, мій Великий Президент, президент мого 5 відсоткового народу застерігав нас від трагічного майбутнього, через призму минулого – Голодомор. Він мало не щодня говорив ним, застерігав нас: Український Народе, ви маєте усвідомити, якщо ви не зрозумієте свого трагічного минулого, ви завтра опинитися знову на узбіччі історії, над черговою політичною прірвою, звідки уже вам, дорогі мої українці, вороття не буде. Схаменіться і не станьте знову батуринськими носами. Я не випадково від реставрував Батурин. Цей гіркий і кривавий символ ще однієї  всеукраїнської трагедії. Прислухайтесь до сердець безвинно убієних.

    Він ще  вчора хотів нам дати перший урок з історії України. Історії нашої України. Він хотів пояснити нам, сліпим і незрячим, якщо ми не згадуватимемо свого минулого, ми не матимемо свого майбутнього. Він хотів нам процитувати великого  дагестанського поета Расула Гамзатова, сказавши нам: «Той хто вистрілить у своє минуле з пістолета,  у того майбутнє вистрілить з гармати».

    Сьогодні воно вже вистрілило з уст президента Віктора Януковича. Він з високою трибуни перед європейським світом, перед усім світом, що Геноцид українського народу – це вигадка попереднього президента. Що від голоду в ті, 1932-33 роки, страждали мало не всі народи Московської червоної імперії. Хочеться сказати новообраному президенту, який зняв зі свого сайту сторінку про Голодомор в Україні: дозвольте з вами не погодитися.  Очевидно, підручні Віктора Федоровича підвели під сліпого хату і виставили Президента в Європі на посміховисько перед усім світом. Я привиду одну кричущу цитату видатного англійського історика, професора університету Лондона Дейвіса Нормана: «Українці стали жертвами найбільших рукотворних(!!!) катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час колективізації 1930 –х р., терору  та голодомору 1932-33 рр. та нищень Другої світової війни мають бути близькими до 20 мільйонів чоловік». Радники Президента В. Януковича з англійським істориком можуть не погодитися. Він , мовляв. Не може знати так нашу історію, як ми. Припустимо, я з цим погоджуюся, але за умови – треба усім нам і погодитися з «батьком Сталіним», якого сьогодні чи не найбільше люблять у Запоріжжі – вчорашні «козаки» . Або повірити його підручним – Молотову, Кагановичу, Хатаєвичу, Постишеву. Тоді й процитую із цих  «сов. секретних» матеріалів, які якимсь дивом не попали під липкі руки Д. Табачника, кілька фактів і цитат.

У жовтні 1932 року в Україну прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія під керівництвом Молотова. Московські  «діячі» вибрали увесь хліб, за допомогою наших «буксирів» – московських холуїв. Типу наших цибенків, коліснічєнків, мірошниченків. Вимели з українських засіків усе до зернини і відправили на підтримку Сполучених штатів Америки. У своїй відомій записці Молотов  «батьку Сталіну» про це  документально  доповів. Але «учителя всіх народів» ц,я молотівська цидулка не задовольнила і він  радить ЦК КП (б) У  прийняти спеціальну Постанову по Україні. Така Постанова була прийнята 18 листопада того ж, 1932 року спочатку в Москві. Називалася вона  «О мерах по усилению хлебозаготовок», а через 2 дні її продублював і в Києві Раднаркомом УРСР. Сталін з доповіді Молотова знав, що в українських селян не залишилося зерна навіть на посіви. Але справа стосувалася не хліба, а життя українських бунтівних селян і саме тому 1 січня 1933 року Сталін надсилає до Харкова телеграму з таким змістом. Зверніть увагу на сталінські слова. Я їх навмисне не перекладаю аби її краще зрозумів штат радників з російськомовної Адміністрації нинішнього президента, які на кожному коридорному кроці порушують Конституцію: 'Если найдут скрытое от учета или разворованное зерно, тогда советская  власть будет действовать в соответствии с законом от 7 августа 1932 года'. Цей сталінський закон українські селяни охрестили «законом про п’ять колосків». Він прирівнювався до смертної кари, або в кращому випадку – до 10 років з висилкою до Сибіру.

       Але є ще один архівний документ, який дивом вислизнув з липких рук нинішнього міністра освіти від 22 січня 1933 року  «Предложить уполнаркомпути(т. Лаврищеву) и ЮЖОКТО ГПУ ( пізніше – НКВД, КГБ -прим. ОЧ.) немедленно дать указания всем железнодорожным станциям о прекращении продажи билетов за пределы Украины крестьянам… 

   Секретарь ЦК КП(б)У М. Хатаевич». Уявляєте з України. Саме тоді в Україні до відома нинішнього президента і його горе-радників з’явилися, так звані «заградительные отряды по борьбе с миграцией украинского крестьянства внутри страны». Підкреслено не мною і написано не мною, а  високими комуністичними бонзами, де чітко і ясно сказано – «украинского крестьянства». Не російського, не польського, не єврейського, а саме українського. Якщо цього нинішньому пану президенту мало і він досі сумнівається в геноциді українського народу, то  подам  ще один документ. Хай кращий архіваріус України Д. Табачник перевірить. Датований він наприкінці 1933. Це після того, як уже бульдозерами зрівняли «братські могили» над українськими дітьми, жінками і чоловіками. У цьому «сов. секретному сталинскому документі» «Всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселении на Украйну (так і написано – Украйну – О.Ч.) с других тереторий страны» рекомендувалося виїхати цілими колгоспними господарствами: з людьми, свинями, баранами, кіньми і великою рогатою худобою і козлами і заповнити територію без народу завезенами з Російської Федерації. Тепер ви зрозуміли чому стільки козлів в Україні розвелося після геноциду українського народу і капусти?!

       А тепер вдамся ще до споминів нинішніх живих свідків, що живуть в Америці. Алекс Воскоб у своїх мемуарах  «Memoirs of my life» Alex Woskob» пише: «Ми втекли до Росії на даху вагону повз московські «загранотряди». За 9 кілометрів від українського кордону, в Росії в 1933 році на базарах було все: від яблука до цукру, від пшона до борошна, від моркви до цибулі. Тут ми вимінювали на домашні пожитки продукти, щоб вижити. Висилали продуктові посилки додому, в Україну, для рідних, які пухли з голоду. Але їх на пошті, зокрема, в Миргороді, конфісковували. На користь Совєтської влади. 

      Через тиждень-другий господар квартири, в якого ми знімали куток з батьком і мамою,   повідомив, що в Калач-Слободі (Воронезька область) ГПУ цікавиться чи ніхто не здає кімнат українцям з України, бо це в Росії суворо заборонено. Всі українці, які перебралися в Росію з України, підлягали висилці. Їх насильно відвозили назад, в Україну». Простий росіянин, червоніючи, згадує Алек Воскоб вибачався перед батьком. Мовляв, не ми, росіяни, влаштували вам, українцям, цей голод. Винні в усьому Сталін, Молотов, Каганович...

     Великий мій Президент ще вчора нам нагадував, що попіл батуринців й нині стукає в кожне наше серце. Прислухайтесь. Не прислухалися. Не  стали поруч полковника Дмитра Чечеля, якого сатрапи Меншикова четвертували. Стали поруч з  батуринським носом. Стало таких понад 45 відсотків, залишивши його, як свого часу Мазепу, Виговського, Дорошенка у  неприпустимій меншості. Зрадили соратники, зрадили коритники, зрадили «любі друзі», зрадили отамани, чим усе життя славилася Україна, починаючи з Київської Русі. Всі хотіли на престол і тільки на першопрестольний. Тільки на Київський і ніяк не менший і отримували упродовж усієї історії – дірку від бублика. І як наслідок – до влади в черговий раз приходили «варяги». Приходили «варяги», щоб убити русича. Щоб убити русича і сісти на чужий трон зі своїми законами і зі своїми статутами і  з ментальністю завойовника. Радуйтесь посполиті.

    Радуйтесь! Кайданки, лопати,  заступи уже масово запускаються у виробництво для підтримки вітчизняного виробника. Не гніть передчасно перед прийдешніми  спини. Нас навчить пригинатися завтрашнє життя. Його нам подарують прийдешні. Подарують нам на нашій, але вже  не своїй землі. І озброять вас новими знаннями, новими світоглядами, і новою історією. Історією без пам’яті і без минулого, щоб те гірше минуле повернулося у ваше гірше майбутнє. Стало все на круги своя.

     А ще вас до зубів озброять. Старшим чоловікам і жінкам дадуть збрую в руки у вигляді серпа і молота. Юнакам – безкоштовно хебе і автомати Калашникова та  усіх без винятку  пошлють безоплатно за кордон. Знайомитися краєвидами чужого краю з біноклем у руках і снайперськими прицілами на стволах  безкоштовних гвинтівок. У тих краях ви захищатимете інтереси чужої батьківщини, оскільки не могли захистити у себе вдома свою.

      Дехто удостоїться політичної мітли. Таким, як Литвин і його команда, що вже не потрібна буде Україні,  доручать вимітати з нашої хати і нашого двору братів і сестер наших. Бабусь і дідусь наших. А щоб зручніше мести і щоб воно для двірника природніший мало вигляд, познімають з манжетів  золоті запонки з діамантами вартістю понад 30 тисяч срібняків, які тепер називаються коротше – 30 тис. ує. Як і знімуть черевики з крокодилячої шкіри разом із  золотими годинниками з білого золота на користь нової братньої держави.  У години відпочинку лектори  двірникам причіплюватимуть любов у ленінських кімнатах під бюстами «батька й учителя всіх народів Сталіна». Радуйтесь тушки в парламенті, поки він, парламент,  є. Радуйтесь розрізнені і такі різні патріоти на кухні,  бунтуйте у гаражах, а ще краще й безпечніше – на печі, поки вам їх не замінили на «шалаші» чи землянки недалеко від Норильська, або ж на Нової землі... Там не так сиро і не так тепло. Зате ж яке Північне сяйво!!! І головне ніхто вам не заборонятиме розмовляти рідною мовою. Навіть Конституційний суд. Але все одно не бунтуйте. Сидіть тихо, щоб чукчів й інших малих сибірських народів не розбудити. Путін вам такої «українізації» навіть на Новій землі не вибачить.

     Ми вчора мали Великого президента – демократа і просто добру від Бога людину. Ми ж вчора у своїй сліпій ненависті, що він нам не доїв кіз, чи не відремонтував особисто хвіртки, чи не підмів нашого подвір»я, або не виніс з нашого хліва гною на наш город, не пробачили. Здали, як Наливайка. Гадали, врятуємо свою шкуру. Не врятували. За Наливайком і ті, що здавали Наливайка, всі пішли до ями. Залишилися біля могил тільки буржуї. За яких ми й проголосували.

 Вікто Ющенко мріяв  закріпити свій історичний урок. Не дозволили з першого дня. За намір, за дух. За Український дух і український погляд, і  отруїли: і фізично, і духовно. Решту зробили ми: зганьбили, затоптали, задушили і слово його, і діла його. Не зрозуміли, бо й не доросли і, певне, вже  не доростемо. Ніколи! Якщо й надалі у нас емоції і шлунок бігтимуть  попереду розуму і тверезості. Коли й надалі ми безтямно впадатимете у транс юрби і втрачатимемо голови  на в’язах, а перед очима бачитимемо тільки корито і тільки крісло. Хай маленьке, хай малюсіньке, але своє. Своє рідне корито і  свій горщик. Хай навіть нічний, але ж свій. Але не бачитимемо через призму власного горщика і через дно великого корита – головного Вітчизни. Вітчизни і свого вічного убогого народу. А все через нашу голову, яку аж ніяк не назвеш тверезою і глибоко мислячою.

 Він дав оцінку великому визвольному рухові України. Він дав оцінку УПА. Він присвоїв звання Героя України генералу Шухевичу і він відстоював, щоб це ім’я було й на алеї праведників в Тель-Авіві, бо саме ця родина – родина Шухевичів,  які і УПА,  рятували євреїв і від сталінського, і від гітлерівського молоху. Може , хтось сумнівається в моїй правді, то почитайте спогадиСтелли Кренцбах , працівниці Ізраїльського міністерства закордонних справ. Це вона, а не я, на писала:  «ЖИВУ ЩЕ ЗАВДЯКИ БОГОВІ і УПА». А таких легіон, тільки сусловсько-табачниківська пропаганда про це  сьогодні, як і вчора, мовчить. Як мовчить про великого рятівника єврейських дітей Андрея Шептицького. Бо комусь це не вигідно. У когось є вищі і більші цілі, аніж алея праведників з ім’ям Романа і Наталі Шухевичів чи Андрея Шептицького в Ізраїлі.

   Закінчуючи свої сумні й дещо розхристані роздуми хочу сказати; ми, українці, терплячий народ. Терплячий у ярмі гнобителів наших, але жорстокі, якщо не сказати, безпощадні на волі до самих себе. Ми вміємо пробачати ворогам нашим і вміємо забувати їхні кривди, але до самісінької власної смерті не пробачимо  інших поглядів свого колишнього приятеля чи навіть друга.

     Ми не задумуючись і наперед не аналізуючи, що може чекати нас самих, як ми завтра,  на вимогу ворогів наших віддамо на вірну смерть свого Наливайка, і тільки клястимо, якщо встигнемо,  самі себе, коли після Наливайка і нам відтинатимуть голови.

 Так ми вчинили вчора з нашим Великим Президентом! Точнісінько так завтра вчинять і з нами. Ось в чому наша трагедія, яка проходить червоною ниткою через усю нашу історію. Але ця історія нас так ні в чому і не вчить. А завтра вчити її просто не стане змоги. Бо завтра наша історія може закінчитися. Закінчитися на історії життя нашого Великого Президента.

                Олег ЧОРНОГУЗ.