Бліцкриг по-кремлівськи
«Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде не знайдете».
ЧАРЛЬЗ Дж.КЕРСТЕН, американський сенатор
У житті кожної людини бувають моменти, коли хочеться схопитися за пістолет або ніж. У мене немає ані того, ані іншого. І я хапаюся за перо, бо не братися за нього сьогодні просто неможливо. Зі світового досвіду відомо, що вибухова реакція швидко та спонтанно народжується найчастіше через провокації. Добре, якщо ця реакція вибухає поміж двох опонентів. А якщо поміж двох народів? Від заздалегідь продуманої провокації Третьою стороною?! Потерпають дві перші, а третя залишається збоку – в статусі… переможця. Третя сторона добивається того, що негласно запланувала для двох обдурених інших.
Саме це спостерігається нині в Україні. Так звані промосковські сили (хочуть вони того, а чи ні) виконують, вочевидь, волю Третьої сили (поки що назву її імпер- глобалістською) і, по суті, провокують одне проти одного як Москву, так і Київ. Найконтрастніше в цьому плані провокує в Україні Дмитро Табачник, який вдає холуя Кремля, насправді таким не будучи. Від нього в антиукраїнстві не відстає і ще один, бувалий у владних кабінетах урядовець – В. Семиноженко. Останній мав би пояснити полковнику історичних наук, що після понад 350-літньої русифікації, дикої, варварської колонізації України, нечуваної в світі заборони імперською політикою мови найбільшого (коли вдавалися усі заборони, то русичі-українці за чисельністю значно перевищували московитів) слов’янського етносу у світі – українців, їй потрібна підтримка. Мова її корінного етносу вийшла напівскаліченою з-під московського молоха і дивом вижила, незважаючи ані на розстріли, ані на сибіри, ані на сандормохи. Тому її не до нищення (?) якої-небудь іншої мови, як це просторікують апологети реваншизму.
Академік мав би пояснити «доктору», оскільки українська мова (виняток – література) у технічному плані взагалі не розвивалася на базі науки та техніки, то й у ній відсутня повнокровна наукова-технічна термінологія. Відсутні також сленґ, жаргон, що прикметно властиво кожній мові, яка вживається в побуті. Ці елементарні речі академік В. Семиноженко мав би знати і заодно пояснити «ініціаторам» переглядів дублювання іноземних фільмів українською, і тестів на вавилонський принцип – дикість, аналогів якої цивілізований світ не знає. Такі «ідеї» народжуються тільки в головах навіжених українофобів. Той та інший чудово розуміють, що вони, висловлюючись мовою нинішнього президента, «валяють дурку». Як один, так і другий вдає, що його цікавить тільки «якісний продукт», а на якою мовою в українській державі він подаватиметься до столу – це їх менше всього цікавить. Чого тільки вартий семиноженківський постулат «Приоритетом должно быть качество того, что мы смотрим. Поэтому наша цель – конкурентоспособный украинский культурный продукт и возможность зрителя выбирать кино по своим интересам». Академік також, образно кажучи, грає вар’ята. Він чудово розуміє, що на практиці українську мову вже давно загнали в підпілля. У неї давно відсутня (реальна) державна підтримка і вона свідомо знищується анти-українцями, які її подають ледь як не націоналістичну, оскільки Д. Табачник чи не кожного українця-патріота, який любить свою Вітчизну, вважає або нациком, або неофашистом.
Не враховуючи вчорашньої колонізації України, Конституційний суд також приймає антиукраїнське рішення (за винятком нібито двох суддів), яким дозволяє в українських школах на перерві розмовляти російською мовою, що, наприклад, в Ізраїлі, категорично заборонено. Російськомовних учнів, які не поважають державної мови – івриту (гебрейської) – виключають узагалі зі школи після другого випадку. Ще один «великий діяч» – Ківалов, якому свого часу народ дав досить жорстоке, але, очевидно, справедливе і точне прізвисько, сьогодні в унісон табачникам, семиноженкам, царьовим, александровським, вніс законопроект на «російську атестації» – усім суддям знати російську мову. Ми що, після Харківської угоди, уже входитимемо до «Союзу Трьох» (за постулатом В. Семиноженка)? Чому ж Конституційний суд не прийме конституційне рішення та не заборонить користуватися недержавною мовою в адміністрації президента, де нині вона панує, в уряді Азарова і на більшості каналів українського(?) телебачення, в пресі? Чи нині українці уже окуповані п’ятою колоною і на них взагалі можна не звертати уваги? Чому Конституційний суд не прийме рішення по «95 каналу», який знущається з найсвятішого в українській державі: Конституції, історії України, української мови? Так ці клоуни від претензії на сатиру радять громадянам України ховати свої гроші в книжках з «Історії України», оскільки, на їхній примітивний погляд, цих книжок в Україні взагалі ніхто не читає.
У своїй неприхованій ненависті до всього українського в одному ряду з вищеназваними українофобами йде й агроном з Умані з українським прізвищем – такий собі Колєсніченко. Цей перевертень, провокатор, містифікатор і уманський квіслінг у день трагічних подій у Катині (вочевидь, на замовлення Москви, щоб відволікти світову громадськість від Кремлівської жорстокості семидесятирічної давності – розстрілу Кремлем польських офіцерів), ні сіло, ні впало, раптом згадав «Волинську трагедію». Перегорнув страшну сторінку, яку здавалося б уже закрито в 1998 році двома президентами: Польщі й України – Олександром Кваснєвським і Леонідом Кучмою разом з обопільним примиренням. Але, незважаючи на не круглу дату Волинської трагедії, уманський квіслінг «демонструє свою ненависть до рідного народу», взявши собі в адвокати польського шовініста непольського походження – такого собі Ісаковіча Залєского. Людині при повному розумі важко уявити таку містифікацію, скажімо, на території Польщі, Росії чи Ізраїлю. Спробую хоча б уявно перед читачем змалювати аналогічну картину, щоб показати, наскільки можна низько упасти в своїй нікчемності чи ідіотизмі уманському уродженцю, аби щось подібне організувати у вище названих країнах. Чи в будь-яких інших, де люди думають про мир і спокій, а не про розбрат між національностями.
Уявімо собі якогось ізраїльського недоумка з ізраїльського кнесету, який би закликав до себе в гості палестинця і в одному з найпрестижніших будинків Тель-Авіву організував фотовиставку, в якій проілюстрував, як Моше Даян вирізає палестинських вагітних жінок і немовлят у палестинському селищі. Або інша картинка: якийсь горе-парламентар польського сейму запросив якогось дурника з України й у Варшаві (також у престижному Домі) почав демонструвати фотовиставку, як поляки, прислужуючись німцям, почали вирізувати українських селян на українській території, і кидати у вогонь їхніх немовлят. Чи треба наводити третій факт, щоб таке трапилося в Росії: держдумівець запросив поляка і почав світу пояснювати, що то не енкеведисти – беріївці-сталінці розстрілювали польських офіцерів, а прості росіяни, доводячи, що вони саме такі жорстокі за своєю ментальністю і дикістю. Такого навіть у страшному сні годі уявити! Але чому ж таке в реальності, а не у сні, допускається в Україні? Чому ж таку дику провокацію щодо двох братніх народів польського й українського провів саме нині цей уманський квіслінг?
Дещо начебто осторонь стоїть інший платний агент Москви В. Корнілов. Хоча насправді проводить таку саму політику в Україні, як і вище названі гей-би «українці». Цей типовий русак і покірний холоп імпер-шовініста й провокатора Константіна Затуліна, як і його колега по директорському кріслу, такий собі Ростислав Іщенко (засвітився він на екранах у час другого прем’єрства Януковича), судячи з їхніх виступів на шустерівських шоу є неприхованими резидентами Москви, які ховаються під личиною директорів політичної установи (очевидно, офісів з вивісками з продажу свинячої вовни), а фактично є також провокаторами, як Києва, так і Москви, оскільки постійно сіють розбрат поміж нашими народами. Вони так само провокують і українців, і росіян, ніби на догоду якоїсь Третьої сили, оскільки ненавидячи, як український, так і російський народи, грають на нашому полі в чужу гру, навіть, не відаючи цього. Бо саме тій, Третій силі, і потрібно сьогодні зіштовхнути знову Україну з Росією і запалити полум’я розбрату по всій нашій території.
Але не тільки ці офіційні провокатори працюють на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, як в середині країни, так і ззовні. Є ще й недалекоглядні екс-колонізатори, які в провокаційній спосіб гадають, що вони повернуть статус колонії в Україну і набудуть сподіваного статусу губернаторства Малоросійського.
Такі постійні міжнаціональні провокації в Україні збуджують, як правило, ненависть. Ненависть одного народу до іншого через дику Несправедливість. Несправедливість у всьому і тоді, коли сильні просто давлять слабших і знищують їх, то слабші, не маючи адекватної сили, стають смертниками-терористами. Коли в одного етносу вирізають чоловіків, то за зброю беруться жінки, або діти. Або слабший пристає до сильнішого, щоб врятувати свій дім (Батьківщину), або свою родину (народ). У цьому випадку ворожа сторона пригнобленого народу називає таку дію слабших колабораціонізмом. Так було споконвічно. А вже потім світ (у тій чи іншій історії) розбирається, хто створив провокаційну ситуацію в державі, хто перший почав війну, хто був героєм і сином своєї Вітчизни, а хто нібито колабораціоністом (якщо є в цьому політична доцільність перевернути все з ніг на голову) і народжується дві історичні брехні і не знаходять головного – істини. Кожна сторона з провокованих має свою «правду». Але двох правд не буває – істина завжди одна.
Це, так би мовити, загальна картина перед будь-якою політичної небезпечною ситуацією. Чи щось подібне маємо нині в Україні? Відповідь однозначна: «Так!». Саме це й змусило мене взятися за перо. Така політична ситуація називається одним або двома словами: вчора – повзуча окупація, нині – бліцкриг по-кремлівські.
Я не обмовився. Це справді чергова окупація України. Операція окупації України ідеологічно існувала чи не з перших її років Незалежності. Спочатку провокатори горлопанили, що в Україні після суверенітету йде суцільна українізація, ніби тут мала йти русифікація, полонізація, чи румунізація. Насправді, все відбувалося до ста відсотків навпаки. В Україні йшла шалена русифікація. Така, якої не допускав, «соромлячись» «перед демократичним світом» комуністичний лад, бавлячись у радянську демократію і заявляючи, що в республіках СРСР є національні школи, газети, випускаються книжки мовами нацменшин, радіо має кілька годин на добу «вєщать на радном язикє». І це відповідало дійсності.
У перші роки нашої Незалежності вчорашні колоністи зарилися в гній. Також реальна дійсність. Гадали, що прийшла українська влада. Вони помилилися. До влади прийшли в Україні «вчорашні». Екс-колонізатори, які ще тому не вірили, в перші місяці Незалежності сиділи, як жуки-скарабеї у своєму гною, і поволеньки котили свою «золоту» кульку, чекаючи слушного моменту. Такий момент настав: з якогось українського гною на поверхню виповзли табачники. Вони викопали для себе малоосвіченого і, на перший погляд, простакуватого (хоча насправді він таким не був і таким не є) кандидата в президенти. У його передвиборчу програму «скарабеї»-табачники вперше вклали бацилу державної двомовності. Саме на цій бацилі двомовності новий претендент в’їхав на білому коні на український престол, не володіючи мовою корінного народу (етносу). Цього претендента на престолі уже немає, але бацила двомовності в постколоніальній державі (двомовність у кожній екс-колонії – закономірна річ), після стількох років гноблення українського народу та заборони рідної мови, в державі залишилася. Саме тому, без справжнього державного будівництва Україна й досі поділена на дві частини: на корінне населення і на різношерстих колоністів. Це Комусь дуже сподобалося і той Хтось згадав імперський принцип: розділяй і владарюй. Владарюй у чужому домі. У пост-колоніальному домі завжди легко знайти Носів. Прив’язуючи до української реальності, констатуємо – батуринських носів. У народі їх називають ясніше – зрадниками, перевертнями, перекинчиками.
У вчорашній колонії, де в етносі ще живе дух рабства і покори, а людина за зовнішньою ознакою нагадує ходячий шлунок, що так і не наївся, там поміж цих шлунків дуже легко знаходяться батуринські носи. Одних з них купують за харчі, інших, тушок – за гроші, кримінальних злочинців, убивць постійно тримають «на гачку» з відкритими кримінальними справами і в потрібний момент лялькар цих маріонеток смикає за ниточку, і маріонетки безмовно виконують його волю, кар’єристів купують за посади, дрібніших істот – жінками, а вже зовсім дешевеньких надибують обіцянками. Але всі вони, без винятку, недалекоглядні та мізерні у своїй тимчасовій «величі». Навіть з діамантовими запонками у 34 тисячі доларів, чи годинниками з білого золота в усі 50 тисяч у.є. Усі ці тушки – каліфи на годину. Солодку годину, для гіркого похмілля, яке не забариться в майбутньому проклятті своїм же народом за їхнє підле і зрадливе минуле.
Перед усіма носами ставиться одне завдання: зрадивши – провокувати. Виводити люд із себе. Брехати, перекручувати правду, історію, висміювати найсвятіше для народу. Конкретно для українців – висміяти й оголити до страму пророка Т. Г. Шевченка, опустивши академіка до рівня бомжа, п’яниці чи навіть гоголівського міфічного вордулака; споконвічну національну гордість – символ духу і волі українського народу – козацтво, звести до примітивної шароварщини, а навзамін українську молодь на «всєукраінской естрадє» роздягнути до трусів і засліпити очі підростаючому поколінню, яке б не думали ані про патріотизм, ані про любов до батьківщини, а тільки про презервативи, які, нібито, рятують світ від усе-караючого Бога за аморальність людства ХХІ сторіччя. Нині з порядку денного знято істину: «Краса врятує світ». Нині замість людських чеснот «у моді» – аморальність.
Здобувши цілковиту русифікацію в Україні на 19-ому році Її Незалежності, непрошеним гостем Держдуми РФ горезвісним Затуліним нині з’являється рекомендація українському уряду й президенту (ніби ми малоросійське губернаторство, а не – самостійна держава) зняти з порядку денного питання про другу державну мову в Україні – російську, оскільки вже, фактично, русифіковано все: від адміністрації президента до околиць країни (виняток, за «глибокою науковою теорією» полковника від освіти Табачника, становить населення «папуаської республіки», що нещодавно зійшло з гір і досі не цивілізувалося). Це адресується національно-патріотичним галичанам, яке пан міністр по нерозумінню взагалі відносить до «невмитого племені», яке опустилося з гір і вперше дізналося, що руки треба час від часу мити, а інколи – навіть з милом.
Хоча, наскільки мені відомо (тут зроблю художній відступ), в Адміністрації президента на високій посаді є одна «папуаска», яка зійшла з гір, щоб посприяти сходженню пана Табачника на його «Говерлу» – в міністерство освіти. Якось воно виходить дивно, якщо не сказати парадоксально: туземка, що навчилася нещодавно мити руки з милом, нині займається розстановкою кадрів у новому уряді. Я вже мовчу про тих «гірських папуасів», які нещодавно потрясли своєю музичною культурою Європу, зайнявши поміж понад 40 країн континенту перше і друге місця. Мовчу й про «папуасів» минулого століття. Один із них – номінант на Нобелівську премію (на жаль, він до дати вручення не дожив, а покійникам цієї премії не присуджують), але за своє творче життя написав 200 томів. Ім’я цього «папуаса» – Іван Франко. Цей «папуас», за визначенням міністра освіти (краще б його призначили міністром культури з такою «інтелігентною» термінологією своїх «наукових» працях!), не тільки володів кількома мовами, але й писав так само легко, як рідною, так і польською, німецькою. Пізніше, поміж тих гірських папуасів, народився ще один абориген, який набув світової слави і, якщо вірити Д. Табачнику і якомусь А. Вассерману, то він і породив чи не найбільший слов’янський народ з його мовою, культурою, історією і навіть став першим Президентом цього народу і його Республіки. Потім він дуже не сподобався «батьку Сталіну» і той його ще до 1937 року під час хірургічної операції зарізав, наказавши своїм «пропагандистам», щоб «з його тілом поховали і його славу». Ім’я цього «туземця з гір» – Михайло Грушевський. Ті ж дикі гори, разом з «дикими танцями» дали ще одну величну постать, якою мав би пишатися український народ, як би добру його частину не одурманили і не одурманювали досі такі ідеологи й пропагандисти від чужої держави, як Табачник. Саме про цього «папуаса» і його армію сказав великий француз де Голль, аби Франція мала таку армію – УПА, гітлерівський чобіт не ступив би на французьку землю. Ім’я цього славетного сина великого українського народу – Роман Шухевич. Саме цей народ, що «зійшов нещодавно з гір», дав світові ще й таких видатних синів: Івана Пулюя(виданий фізик), Омеляна Пріцака(український історик, академік), Микола Плавюк (останній Президент УНР в екзилі), Богдана Гаврилишина(відомий економіст), Івана Гінянського(президент компанії «Віннер Форд»), Стефана Терлецького(член британського парламенту), Рамона Гнатишина (генерал-губернатор Канади), Петра Саварина(канцлер Альбертського університету), Соломію Крушельницьку(найвидатніша оперна співачка світу), Юрія Кульчицького(герой Віденської війни), Петра Яцика(меценат і філантроп) і сотні, сотні інших видатних постатей. Саме це карпатське плем’я збергло для нас, усіх українців, й мало не первісну мову Київської Русі з її тисячолітньою давністю. Бо саме цей «папуаський народ» вважав себе майже до 1939 року русинами, а ще в 12 сторіччі категорично відмовився по церковній лінії йти під руку московського митрополита, залишаючись вірними синами Києва, а не Москви. Саме князі Галичини та Волині категорично відмовилися підпорядковуватися Московії, а тільки, як і за Київської Русі, – Вселенському патріархату, якщо вже відсутня київська митрополія. Саме тому Західну Україну – тодішню Галичину і Волинь, церковники назвали Малою Русю. Це б «історик» від науки, який знає де знайти на практиці ті чи інші архіви, мав би хоча б почитати дещо з тих крадених архівів, щоб, нарешті, дізнатися, звідки пішла ота церковна назва Малоросія, що згодом переросла в адміністративну.
Але повернімося до окупації України. Нині в гуманітарній сфері держави йде планомірний наступ на все українське: студентство, учительство, українську інтелігенцію й журналістів – ще й з неодмінними геббельсівським супроводом – кайданками і обов’язковою буцегарнею (народний екс-депутат Олександр Гудима, журналіст Ігор Мірошниченко). Заборона дублювання та перекладів українською мовою іноземних стрічок в Україні, скасування рішень щодо користування українською мовою у транспорті, в українських школах під час перерви, а завтра – обов’язкове знання російської ще й кожного судді. Дивно, а чому не польської, єврейської, румунської, угорської чи кримськотатарської мови? Конституційний суд і пан Ківалов чомусь цього не пояснили. До речі, кримські татари – також корінний етнос в Україні, як і українці.
У наслідок антиукраїнської політики підняли голови, висловлюючись термінологією новоспеченого міністра освіти, – неофашисти. Маю на увазі так звану Донецьку республіку, на прапорі якої червоними літерами викарбовано гасло «освободить «Русскую Землю» (?!– знаки запитань і оклику мої – О.Ч.) от оккупации полчищами хохлозоидов». Московський держдумівець, нардеп комуністка Алєксандровська з трибуни Верховної Ради називає прапор України «рядном», якийсь Віктор Вадалацкий пропонує в Криму запровадити російський рубль. Голова постійної комісії Верховної Ради Криму з аграрних і земельних питань Владімір Клічніков ставить на порядок денний: звільняти з посад керівників кримських міністерств і відомств, які не виконують норм функціонування російської мови, а досі чи то пишуть, чи то розмовляють ворожою йому мовою – українською. Чим не павлоградський расист імені слюнькова №2? Чому ж тоді Конституційний суд (голова А. Стрижак) – «найсправедливіший, найоб’єктивніший і найматематичніший» у світі – не винесе рішення про звільнення сьогодні мало не всю Адміністрацію президента Віктора Януковича та більшість чиновників кабміну, які порушують найголовніший закон України – Конституцію, і не виконують норм функціонування державної мови в державних установах? Чи український закон відповідає принципу української приказки про дишло?
Завдячуючи таким «гуманітаріям», як Табачник-Семиноженко і «прімкнувшего» до них агронома з Умані – Колєсніченка, за 50 днів «всеукраїнським об’єднанням» Президента та його Указами про визначення, хто герой у державі, а хто «бандит», хто «визволитель», а хто – «патріот» України, Віктор Федорович дозволив своїм чинушам від науки і освіти розколоти країну ширше і глибше, ніж це трапилося за 15 років при президентстві Л. Кучми і В. Ющенка.
Ще один колега по московському парламенту – Євгеній Федоров, путінівський єдинорос з військовою освітою, учасник окупації Афганістану, пропонує нам «Союз на трьох» зі столицею в Києві. «Перші трудящі» зразка 1939 року уже готові відгукнутися на такий заклик держдумівця. І не просто трудящі, які ставлять пам’ятник найкривавішій за всю історію людства особі у колишній столиці Козацтва – Запоріжжі, що є насмішкою над духом вільнолюбного лицарства минулих віків. Першим безпосередньо з Є. Федоровим відгукнувся наживо через телеканал Володимир Семиноженко – віце-прем’єр України. Він схвально ставиться як до першої, так і другої пропозиції подій в Україні. Хоча академік (!!!) мав би пам’ятати, що кривавий Коба, який забрав мільйони людських життів, був безпосередньо причетний до розв’язування Другої світової війни, а точніше – її ініціатором (читай сталінські промови від 5 травня 1939 року, О.Ч.). Згодом кривавого Кобу осудили самі ж вірні ленінці-комуністи на ХХ з’їзді компартії ЦК КПРС і всі пам’ятники, як і пам’ять, про цього Торквемаду ХХ сторіччя було знято з усіх п’єдесталів «нєоб’ятной родіни». Але це «вчора» не зупинило сьогодні віце-прем’єра з гуманітарних наук від формул виправдання цієї ганьби для українського народу. Адже саме цей кат забрав мільйони життів українців і часто тільки тому, що вони були українцями. Віце-прем’єр і академік не побоявся привселюдно замахнутися на суверенітет держави, в якій займає таку високу посаду. Проти цієї антидержавної особи за своєю суттю і духом, як і його колеги по українофобстві Д. Табачника, не тільки не відкрили кримінальної справи, але, навіть, не звільнили їх з посад. Враження таке, що нині легко і вільно може почуватися в Україні тільки той, хто, або перепишеться в представника нацменшини України, відмовившись від українства, або засвідчить, що він насправді належить не до українського народу і заговорить московською, якщо хоче без переслідувань жити в Україні чи триматися своє посади. Як це вже «здійснює в своїй практиці голова Конституційного суду А.Стрижак.
Нинішній горе-міністр освіти в Україні Д. Табачник (ніби на цей високий пост не можна було знайти професійного педагога-менеджера, ректора вузу, чи, скажімо, освітянського академіка?!) – цинік до мозку кісток, особа без серця, душі і всіляких людських чеснот, а за своєю суттю – расист, сьогодні намагається в «папуасній республіці» (ще один «учений» вислів новоявленого міністра і, на громадських засадах, пропагандиста неоколонії, яку фактично творять в Україні) закладає в освіту принцип будівництва Вавилонської вежі, запроваджуючи під час тестування абітурієнтів різні мови нацменшин, де б усе переплуталося, і держава (даруйте, Bавилонська вежа) так і не відбулася б. Бо всі у Вавилоні заговорять різними мовами і ніхто вже нічого не зрозуміє, що він будує і в якій він державі живе. Якщо опуститися на нашу грішну землю, то угорці (за табачниками і йому подібними колєсніченками-корніловими з ростиславами іщенками та володимирами скачками) вважають, що вони живуть на своїй споконвічній землі; румуни, що вони на своїй землі; росіяни, безперечно, на своїй «споконвічній землі», а греки – тим паче, бо в історію України ще вписуються графа чи параграф (образно кажучи) про древніх греків, які населяли нібито нашу землю ще до нас, українців-русичів, бо ми, українці-русичі, нібито, за теорією полковника історичних наук Табачника, придумані для сміху істориком М. Грушевським на території Австро-Угорщини півтора століття тому. Чому ж великий Микола Гоголь, пишучи про таких «мертвих душ» ще до народження М. Грушевського, завважив: «Знаєте лі ви украінскую ночь? О, ви нє знаєте украінской ночі». (1831). А М. Грушевський народився у вересні 1866 року. Ось вам і полковник історичних наук.
Д. Табачнику під стать ще один «доктор» – такий собі Данило Яневський. Цей «історик» знайшов себе в іншій царині – кон’юнктурі, і вже виявилося, як у Д. Табачника, як і в А. Вассермана, що нема, загалом, українського народу, а є тільки територія під умовною назвою Україна, яку він поділив на 60 різношерстих анклавів. Скажімо, Буковину було поділено на «румунський, єврейський, німецький» анклав чи округи. А от українського той «літописець», здається, та й не помітив, як і, даючи інтерв’ю московській газеті, не замітив українського народу. А ще вчора цей «літописець» Помаранчевої революції свідчив у своїй «Хроніці», що по всій Україні кочують потяги та автобуси з людьми, блокується робота місцевих адміністрацій; тим часом віддаються накази керівниками силових міністерств, шикуються підрозділи зі щитами, роздаються набої… Не пролилася кров на українській землі ані тої осені, ані взимку, і не ділилася тоді Україна а ні на німецьку територію, ані на єврейську, ані на московську, ані на румунську, а тим паче – на 60 різних анклавів, і після Помаранчевої революції український народ прирік себе на право користуватися своїми правами. Сьогодні «помаранчевий літописець» чомусь став голубим – аж синім – у своїй неприязні до України, українців і всього українського. Як тут не сказати про таких «літописців»: час кон’юнктури помер, час кон’юнктури народився!
Якщо ще й цю теорію табачників-яневських-вассерманів незабаром в Україні утвердять, то згодом виникне цілком закономірне запитання: а звідки прийшли ці українці, що живуть в Україні? Адже, з їхніх «наукових теорій» сам по собі напрошується логічний висновок: українці – прибульці, а ця територія їм не належить. Таким, очевидно, очікується майбутній шлях «розвитку» нашої держави у перспективі з табачниками-семиноженками. І це не маячня. Це – реальність, підкріплена волаючими фактами, які я вже навів у попередніх абзацах, взятих мною із сьогоднішнього стану. Це, по суті, політика вчорашніх колоністів, які повернулися нібито в свою колонію. Вони нині усіма правдами і неправдами осіли у високих державних кріслах і взяли (як їм мариться) владу надовго, якщо, не на завжди. Одурманені та сліпі українці-русичі, що вчора купувалися навіть не на ковбасу, а тільки на її пахощі, сьогодні, голодні, як і вчора, чухають потилицю і самі собі самокритично кажуть, аби ж ми не такі дурні були та дружні, то, мабуть, цього в черговий раз з нами не трапилося б, і нас не посадили б знову на хвіст оселедця, а завтра посадять на палю, якщо проявлятимемо ще й незадоволення.
Все як у Литвина, тільки флот на 25 років продовжив своє існування, президент пожертвував разом зі спікером і Конституційним судом українською Конституцією. Одним розчерком пера Віктором Януковичем підписана капітуляція України і здана на очах усього народу «вічному брату», який ніколи не зраджував нас у своїй «вічній дружбі». Янукович, судячи з перших кроків правління, не стає для України ані Маннергеймом (швед за походженням, а за патріотичним духом – фін), ані її сином, а за Харківськими угодами збирається стати просто васалом Москви і на практиці довести, що вище малоросійського губернаторства у своєму низько плановому польоті піднятися не зможе. Не зможе навіть до патріотичної висоти бацьки Лукашенка, який у хвилини небезпеки для рідною Білорусі таки може показати «бійцівський характер» перед Москвою. Гідний подиву і поваги!
Мені сьогодні дуже хочеться, що ми, нарешті, хоч раз на себе глянули збоку, і в розрізі тисячолітньої історії зрозуміли, що все це ми уже проходили, як і «Союз на трьох» (за постулатом Семиноженка) і вавилонську вежу (за ідеєю Табачника). Ми там уже були і наковталися крові та смертей мільйонів. Але саменоженкам і табачникам з колесніченками здається її, української крові, ще мало пролито українцями-русичами. Вони хочуть свіжої крові: яку добре викачувати з людських тіл під час громадянської війни, або ж під час приєднання «на трьох», щоб тим «Третім» та й «Другим» «Перші» сказали:
– Так, хахли… Ми вже тут до вас самостійно повоювали. Ви там, у себе, в нашєй окраєнє, трохи наковталися свободи, а тепер – за автомат Калашникова і за цинкові труни і кроком руш на Кавказ! Не одним же російським матерям оплакувати цинк! Хай і українські разом з білоруськими матерями також поплачуть. А ми вам за це Митний Союз і широкий ринок подаруємо. А потім, ви ще не знаєте, що таке Норд-Ост, московське метро, що таке шахіди і пояси смерті? Ми цієї розкоші за 20 років наковталися по самі вінця. Тому і ви ковтніть у своїх підземках: на Видубичах, Осокорках чи як у вас там ті підземні станції метро ще називаються?!
Це гірка і сумна картина «світлого майбутнього з рожевими спалахами» після терактів і кривавих воєн для українців в інтересах чужих держав після реалізації «Союзу на трьох», яку нині активно проповідують апостоли від партії регіоналів табачник-семиноженко-колєсніченко. Ці – нові батуринські носи на тілі українського народу, який ще не став древнім греком чи хазаром, як у часи Київської Русі.
Пан Табачник у своїх історичних нічних «аналізах» полюбляє паралелі. Скажімо, з Гітлером чи Геббельсом. Я дозволю й собі провезти одну паралель. Його колега по кріслу – ідеолог Третього Рейху – Геббельс, іменувався міністром освіти та пропаганди. Міністр від Когось іменується міністром тільки освіти, а щодо пропаганди, то цим він займається нібито на громадських засадах. І він, за теорією філософа Мирослава Поповича, на це має приватне право, як інтелектуал (дивись шоу «Велика політика», де пан Попович виступив таким собі адвокатом Табачника). Окрім Гітлера і Геббельса, яких у своїх постулатах так полюбляє згадувати пан Табачник, був ще один ідеолог Гітлера – Альфред Розенберг. Під час окупації України Третім Рейхом Альфред Розенберг став батьком ідеї Untermen-schen (унтерменшів). Він українців так само трактував, як нині Д. Табачник у своїх «наукових працях» трактує українців-галичан. У багатьох «працях» Д. Табачника ця расова теорія проходить червоною ниткою. То він Україну називає «папуаською республікою», то українців західного регіону – майже папуасами, які «зійшли з гір, але так і не навчилися мити руки», а часи свободи слова і демократії за президента Віктора Ющенка, він дозволяв собі навіть проводити ще й далеко не географічні паралелі. Так, він стверджував, що з Гітлера хоч якась була користь. Він будував у Німеччині автобани, а от Віктор Андрійович збирав лише трипільські «горшки», і цим самим ніби стверджував, що йому Гітлер миліший за Ющенка.
Та Бог суддя цьому Д. Табачнику в його політичних смаках і уподобаннях. Я трохи старший віком за Табачника і шматок історії знаю не з тих підручників, які збираються «історики» типу Яневського під керівництвом полковника історичних наук понаписувати для українських дітей. У цих підручниках виявиться, що вже немає такого поняття, як етнос, а буде тільки супер(над)етнос. Така собі вавилонська мішанина з усіх «етносів», тобто, нацменшин, що живуть в Україні… Саме тому мені хочеться також повернутися до «історії». Страшної історії, яку пережили не по книжках, а в своєму житті діти війни. Мені було 5 років, коли в моє село на мотоциклах в’їхали гітлерівці. З посмішками на обличчях, запиленими українським порохом, в’їхали, як самозадоволені переможці. У перші місяці, не кажу роки, окупанти загравали з українським населенням: відкрили українські школи, відкрили церкви, які за радянської влади вважалися товарними складами, поновили хрести на існуючих і неіснуючих банях церков, дозволили українському населенню молитися рідною мовою і на підтвердження цього навіть заснували українські газети: за формою, змістом і за мовою. Так почався в Україні гітлерівський бліцкриг з елементами загравання з місцевим, як тепер висловлюється Д. Табачник, етносом, або «папуасами». У перші дні окупації української землі гітлерівці позбивали прикладами і молотками усю державну символіку СССР. Пам’ятників Бісмарку, Вільгельму, Гітлеру, Геббельсу, Розенбергу чи Коху одразу не ставили, як нині ставлять Катерині ІІ, Голіцину, Леніну, Сталіну нео-окупанти… З перших місяців не висувалася і теорія расизму, тобто, ані україножерства, ані ненависті до українського народу. Тодішній міністр освіти Третього рейху українців не називав «папуасами» і такими, що зійшли з гір. Більше того, Альфред Розенберг радив навіть надати автономію Україні і зробити її союзником Німеччини. Гітлер відкинув ідею «плутаного прибалта» про автономію України, а незабаром світ дізнався про програми Геббельса-Розенберга про расове знищення народів. Зокрема, – слов’ян. Щоправда, українців частково збиралися залишити, (окрім інтелігенції, як за Сталіна!), як унтерменшів, (це вже, – як нині!) на власній території, але тільки для важкої праці на гітлерівських ланах і фермах та для доїння корів. Окремим особам планувалося надати чотирикласну освіту, аби вони вище обліковців великої та малої рогатої худоби (очевидно, кіз і козлів) не піднімалися. Тобто, була надія, що українці, як етнос, хоч і нацистськими рабами, але таки на своїй території залишається.
За теорією нинішнього міністра освіти України, українцями взагалі, судячи з усього, місця тут немає: ані за мовою, ані за етнічною приналежністю, ані за дублюванням фільмів, радіо, телебачення, пресою, історією. Тут є місце тільки нацменшинам(«суперетносу»), які, до речі, мають свої батьківщини, чого не скажеш про українців, у яких другої Вітчизни, окрім України, немає. Але це не турбує циніка й ідеолога расизму – Табачника. Як, очевидно, й новоспечений уряд, який тримає на цій посаді такого морального садиста, чи провокатора, аби не об’єднувати український народ у єдине ціле, а за будь-яку ціну – роз’єднувати. Складається враження, що нині будується в Україні епоха нацменшин без корінного населення. Під вигаданою назвою Табачником – суперетнос. Легко і вільно може здихнути той, хто або перепишеться в представника нацменшин, відмовившись від українства, або засвідчить, що він і справді належить не до українського народу, заговорить московською, якщо хоче спокійно жити в Україні, в іншому випадку його чекають і кайданки, і буцегарні, і смерть, як на расовому ґрунті було вбито студента одеського університету імені Мечникова Максима Чайку тільки за те, що він – українець. За це окупанти-вбивці, як під час будь-якої окупації, покарань не несуть. Унтерменш не вартий ламаної копійки…
За визначенням нашого філософа Мирослава Поповича, «інтелектуал і енциклопедист» Дмитро Табачник уже, очевидно, вловив хід моїх думок. Так от, я їх розшифрую для окремих філософів нашого часу, які схвалюють таких ідеологів, як Дмитро Табачник чи Вадим Колєсніченко на право займати високі посади в державі Україна, яку вони ненавидять усіма відтінками своїх садистських і провокаторських душ, і цинічно цього, навіть, не соромляться, виконуючи холуйську роль у прислужництві дядьків «атєчєства чужого».
Як не прикро, але нинішній бліцкриг табачників не порівняєш навіть з першими роками гітлерівської окупації. По-перше, гітлерівці з першого дня, захопивши територію України, не починали з паління українських підручників, не відміняли карбованців, а конституційний суд гітлерівців не втручався в українське шкільництво, і не наполягав, щоб українці на перервах розмовляли німецькою мовою. Не йшлося у програмах (навіть Розенберга-Геббельса), як у концепціях Табачника, про: «деукраинизации общественной жизни, его информационной, культурной и духовной сфер». Не йшлося і про «процессы изъятия украинского из Украины и решительно прекратить все действия, которые размывают основы нашей государственности».
Ця оголена, якщо не сказати – божевільна – печерна і неприхована антиукраїнська позиція є своєрідним сигналом для «любителів» і прихильників тоталітарних режимів сказати вголос: час реваншу настав. Геть з української держави все українське! На щит –портрети тиранів українського народу, криваві прапори, гасла, заклики і фільми типу «Убий у собі українця добровільно», бо інакше ми його вб’ємо в тобі самі, як у цьому нас переконував ґаспадін Табачник у фільмі московського виробництва «Убити в собі росіянина», в якому глядачів переконував, що по суті українського народу не існує, що це – просто частина великого російського племені. Поняття «українці», на думку Табачника, «було штучно створене наприкінці 19-го століття в Галичині тамтешніми божевільними націоналістами».
Цікавий погляд індивідуума, який, нібито, має диплом доктора історичних наук. У цьому випадку хочеться запитати «історика», а куди ж тоді подіти «першу в світі демократичну республіку – Запорозьку Січ» (Карл Маркс), Козацькі та Гетьманські держави, Велике Руське князівство Івана Виговського та й державу Богдана Хмельницького. Ми що, хвіст зайця приліплювали до Московії у 1654 році ще задовго до народження штучно створених у Галичині «божевільних націоналістів»? Мені, здається, все навпаки: у самого міністра освіти, «історика», «проффесора», уже почалася «манічка» від тимчасових успіхів. Полковник історичних наук мав би знати, що від Вісли до Дону. за висловом Володимира Жаботинського, простяглося українське мовне море. І в основу того моря покладено не діалект галичан, як це вважається в диких снах «проффесора» від історії, а київсько-полтавський діалект. Той, яким розмовляли в Київській Русі русичі (майбутні українці) за визначенням всесвітнього відомого російського історика В. Ключевського. Про це свідчать і графіті на стінах наших соборів і на мечах 9–10-го століть.
Не зрозумілий і абсолютно протилежний поділ на своїх і чужих у дні, коли президент заявляє про об’єднання в своїй програмі, ці пігмеї від політики виносять діаметрально-протилежні концепції – роз’єднання і владарювання. Ділять український народ на «ми і вони», на «своїх» і «чужих». Такий поділ – не що інше, як ознака край ворожого ставлення до рідного, ознака махрового мракобісся для будь-якого політика. А для політика ХХІ сторіччя – остання інстанція негідника. Саме на таких політичних дистанціях у зраді народу і держави, де географічно перебувають ці провокатори, садисти, циніки і, по суті, – ідеологи чергової окупації України, і є та остання інстанція, яка афішується, як зрадництво, провокація і продажність. Саме цим нині і займаються ці вище названі убогі духовно особи, які у своїй сутності прирівнюються до духовного неандертальця з донецької міськради, здається, Миколи Левченка, свояка когось з московських шовіністів, якщо я не помиляюся – Затуліна. Донецький Левченко – людина з палаючими ненавистю до усього українського очима. Такі ж очі і в агронома з Умані, такі ж очі і в ново-поставленого міністра освіти. Це – ознака внутрішньої ненависті до того чи іншого предмету. А в даному випадку – до України, її Незалежності, її демократії і її волі. Інакше такі дикі провокації з боку цих осіб ніяких інших пояснень під собою не мають і мати не можуть.
Олег Чорногуз,
український поки що письменник